Сьогодні він очолює один із відділів Чортківського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на Тернопільщині.
Через поранення уламками від пострілу ворожого танка обох ніг під Хрящуватим та контузії в бою при виході з Луганського аеропорту він у свої 24 роки рішенням ВЛК був визнаний непридатним до служби у бойових військових частинах. Для молодого десантника вердикт лікарів не прозвучав як вирок, офіцер з бойовим досвідом перейшов у систему тодішніх військкоматів і сьогодні успішно виконує усі завдання, покладені на ТЦК та СП у своєму регіоні відповідальності.
«…З неба — в бій!»
Іван народився і виріс в місті Бучач, на Тернопіллі. Після закінчення школи у 2007 році вступив та через чотири роки закінчив факультет аеромобільних військ і розвідки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Офіцерську службу розпочав у славетній 80-й окремій аеромобільній бригаді, нині — окрема десантно-штурмова бригада ДШВ. Як і всі лейтенанти, був чимось схожий на бійцівського пса, якого відщебнули від повідка і скомандували «Фас» — сповнений патріотизму, голодний до бойових навчань-тренувань, спраглий до стрибків з парашутом, марив, аби: «З неба — і в бій!»
«З листопада 2013-го і в перші місяці буремного для України 2014-го в повітрі вже добряче пахло порохом. Зважаючи на те, що наша бригада була на той час однією із найбоєздатніших військових частин, ми всі були, як стиснута пружина — готові до дій! Анексія Криму росією у лютому лише додала впевненості, що ось-ось і ми зірвемося з ППД!.. Так і сталось. У лютому 2014-го мене лише призначили заступником командира роти з повітряно-десантної підготовки, якою тоді командував старший лейтенант Вадим Сухаревський, (нині комбриг окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. — Авт.), і за дві доби наша бригада вже була на Харківщині, згодом нас перекинули під Луганськ. Там, у березні, відбулися перші провокації у наш бік від місцевих сепаратистів, які вважали та видавали себе за тодішню владу. Приїздили під наш базовий табір і казали нам: «Чому ви сюди приїхали, що ви тут хочете? Забирайтеся звідси, тут ніколи не було вас і не буде!» — пригадує Іван.
«…Патрон у патронник не досилати! Магазин не приєднувати!»
13 квітня, вночі, рота на 6 БТРах отримала наказ висунутися в район Слов’янська, який напередодні захопили бойовики на чолі з гіркіним. Вони мали підсилити спецпризначенців підрозділу «Альфа» Служби безпеки України. Ще одним із завдань львівських десантників, як з’ясується згодом, мала бути демонстрація присутності українських Збройних Сил в місті Слов’янськ, та після 08.00 години їх плани змінились!..
«Ми зупинилися в районі Семенівки, неподалік в’їзду в місто, ще вдосвіта. Свою бойову техніку поставили неподалік головної траси в лісосмузі, організували охорону, чекали вказівок комбрига, він теж був з нами. Вранці, близько 8.00, приїхала Неля Штепа і наш комбриг полковник Віктор Копачинський, командувач ВДВ полковник Олександр Швець, представники СБУ почали радитись, про щось говорили. Після цього полковник Копачинський вишикував особовий склад для інструктажу і відповідних вказівок. Він сказав, що ми колоною бойової техніки маємо проїхати через Слов’янськ, показати, а точніше продемонструвати у такий спосіб присутність в місті військовослужбовців ЗС України, і наказав: «Вогонь без моєї команди не відкривати. Патрон у патронник не досилати! Магазин не приєднувати! Рядовий склад і сержанти всередині машин, офіцери — на броні!» Ми почали готуватися до виїзду, на нас були бронежилети першого класу захисту. Все виглядало досить мирно. Жодного натяку на якісь бойові дії не було», — уточнив Михайлецький.
Про перший бій, який став початком АТО
«Раптом на центральній дорозі зупинилося таксі, з нього вибігли четверо озброєних чоловіків і відкрили вогонь по працівниках СБУ та по їхніх автівках. Пам’ятаю, як хтось з хлопців у БТРі каже: «Що там за пострілушки, страйкбол якийсь, чи хтось феєрверк з салютами запустив?» Одночасно ворожа група із лісосмуги, що за метрів 300 від нас з протилежної сторони дороги, теж відкрила вогонь на ураження. В наш бік, здавалось, вони не цілили, та кілька куль все ж цокнули по броні. Ми зрозуміли, що це не «пострілушки», а справжній бій, — швидкий, на короткій дистанції. Я нагадаю, ніякої АТО ще не було! Сухаревський доповів Копачинському про ситуацію, хоча той і сам все бачив і розумів, на що знову отримав наказ не відкривати вогонь, не стріляти! До мого БТРа підбіг представник СБУ з гранатою і каже: «Або ви відкриваєте вогонь, або я гранату кидаю вам у БТР!» Я вийшов по радіостанції на командира роти, він замикав нашу колону, та, не почувши відповіді, обернувся на звук ревучого двигуна позаду!.. Це наш ротний своїм БТРом підлетів і став перед «Течиком» (мікроавтобус VW-T4. — Авт.), прикривши його бронею від автоматних черг ворога і віддав наказ своєму кулеметнику солдату Миколі Лавренчуку відкрити вогонь з КПВТ по диверсійній групі противника в «зеленці». Так ми погасили ворожу вогневу активність і допомогли спецпризначенцям СБУ і, фактично, з цих перших кулеметних черг 13 квітня 2014 року почалась активна фаза війни з російським окупантом», – розповів воїн.
…Про свого ротного Вадима Сухаревського
Іван Михайлецький свого командира роти старшого лейтенанта Вадима Сухаревського знав давно. Той старший за нього лише на два роки і вони ще курсантами жили в одній казармі, на одному поверсі. Він каже, що вже тоді, в Академії, Сухаревський вирізнявся з-поміж інших сильним характером, мав заслужений авторитет.
«До мого прибуття у 80-ку він вже встиг набратися бойового досвіду у складі нашого Миротворчого контингенту коаліційних сил в Іраку, брав участь у битві за Ель-Кут, — пригадує Іван і каже, що зовсім не здивувався, коли саме його командир роти, всупереч наказу комбрига, взяв на себе відповідальність і наказав відкрити вогонь по окупанту. Тоді від ворожої кулі загинув капітан СБУ Геннадій Біліченко, перший із наших, хто віддав життя в нинішній російсько-українській війні, — каже офіцер. — Я тоді на свій БТР загрузив двох поранених представників СБУ і організував їхню евакуацію та передачу каретами швидкої допомоги в одну з лікарень Луганська».
Сухаревський нам ставив завдання і керував подальшими діями. Наступні дві доби ми провели в Ізюмі, що за 50 кілометрів від Слов’янська.
Про штурм блокпостів у Слов’янську
З 15 квітня наша рота у взаємодії з «Альфівцями» та спецпризначенцями з Національної гвардії України взялась за штурм блокпостів № 3 і 3а, що на Північно-Східній околиці Слов’янська, які розгорнули тоді російські загони вторгнення і до яких приєдналися бойовики самопроголошеної «днр» та деякі представники дрібного місцевого криміналу.
Спецпризначенці використовували великокаліберні кулемети наших БТРів для подавлення ворожого вогню, а самі бронемашини як щит при штурмах. БП № 3 ми взяли з другого разу і зайняли там позиції. 18 чи 19 квітня ми взяли під свій контроль і БП № 3а, де розвилка на Слов’янськ і Краматорськ.
«Ми втримали доручені нам позиції від постійних спроб ворога штурмом вибити нас звідти майже до середини червня, допоки з Краматорська підтягнулися інші бойові підрозділи наших ЗСУ, СБУ і НГУ. Там, на БП № 3а, у нас з’явилися перші пораненні, саме там гартувався бойовий вишкіл нашої 3-ї роти», – розповів офіцер.
Іван Михайлецький як заступник командира роти з повітряно-десантної підготовки також виконував завдання з пошуку, рятування і евакуації підбитих ворогом наших екіпажів вертольотів та літаків в тому районі. Каже, що більшість льотчиків, які катапультувались чи залишали повітряні судна вистрибуючи з парашутами, вдалося відшукати і врятувати, але, на жаль, не всіх.
Луганський аеропорт…
На блокпостах у Слов’янську третю роту 80-ки замінили побратими-десантники з іншої бригади. Їх відвели на кілька днів у район відновлення боєздатності, де вони поповнили своє озброєння, техніку, боєкомплекти, і вночі трьома військово-транспортними літаками Повітряних Сил Іл-76 їх мали перекинути на підсилення до своїх, в Луганський аеропорт.
«Перед нами в Луганську сів літак з хлопцями з 24-ї ОМБр. Коли наші борти почали заходити на посадку, ворог відкрив по них вогонь. Виходячи з-під обстрілу, наші Іл-76 взяли курс на Мелітополь. Там заночували і наступного дня, в обід 13 червня, ми повторили спробу і все-таки приземлилися в Луганському аеропорту.
Одразу впала в очі разюча, просто колосальна різниця між станом справ тут і там — в Слов’янську, — продовжує пригадувати Іван Михайлецький. — Повз нас, у лісосмугах поруч їздили танки, БМП, бігали невідомі озброєнні люди в незрозумілій військовій формі. Два різні світи — там війна, постійна стрілянина, палець 24/7 на запобіжнику автомата, а тут!..
Повне оточення, «Гради» і деблокування
Зрозуміло було лише одне, що ми були в аеропорту, в повному оточенні російських окупантів та бойовиків-сепаратистів. У ніч на 14 червня ще три Іл-76 йшли до нас на посадку. Перший сів, другого тоді з хлопцями із 25-ки російські бойовики при посадці збили з ПЗРК «Ігла», третій розвернувся в небі і пішов назад. Ми мали достатню кількість сил і засобів, аби тримати летовище, контролювати його і не дати ворогу посадити тут свої літаки.
У перші дні липня по нас вперше прилетіло із «Градів», потім почалися танкові обстріли, гатила ствольна артилерія.
Вище командування почало операцію з деблокування Луганського аеропорту і до нас з боями почали прориватися наші основні сили — рейдовий загін під командуванням тодішнього начальника штабу 80-ї ОАемБр підполковника Андрія Ковальчука, підрозділи інших військових частин. Пробиття коридору дозволило забезпечити нашим захисникам аеропорту постачання боєприпасів та продовольства. З середини липня ми почали зачищати навколишні населені пункти від ворога, розширюючи контрольовану зону безпеки.
Про поранення і орден…
Так під час зачистки Георгіївки, що за кілька кілометрів на захід від аеропорту, ми вели стрілецький бій з кількома диверсійними групами російських бойовиків. По нас почав ледь не прямою наводкою працювати танк, і від одного з прильотів тоді я дістав свою першу контузію. З ворожими танками у мене якась особлива любов, — сміється офіцер і додає, що друге своє поранення він також дістав від пострілу з танка вже на позиціях між населеними пунктами Хрящувате і Новосвітлівка.
«Ми з хлопцями стояли на висоті, прикривали разом з побратимами з 24-ї ОМБр та батальйону «Айдар» ділянку дороги між цими населеними пунктами. Ворог раз за разом, за вогневої підтримки танків намагався прорватися і зайти колоною автомобільної техніки, САУ, бойових броньованих машин. В результаті влучання танкового снаряда по нашій позиції уламки при розльоті потрапили мені в обидві ноги. Стан був не критичним, частина пройшла наскрізь, кілька застряли в м’язах. Наш бойовий медик надав першу меддопомогу, зупинив кровотечі, вправно обробив рани, на той час я обійшовся без медевакуації і зміг продовжити виконання своїх обов’язків. За кілька місяців, після повернення в ППД, з мене хірурги у Львівському госпіталі дістали ті уламки», – розповів офіцер.
Довідково. Українські десантники тримали оборону аеропорту з 8 квітня 2014 року у повному оточенні без наземного сполучення. У липні українські війська пробили дорогу до летовища, розблокувавши його.
Внаслідок серпневого наступу російських регулярних військ аеропорт повторно потрапив в оточення. Його будівлі були вщент зруйновані російською артилерією. У ніч на 1 вересня 2014 року українські захисники вийшли з руїн аеропорту, після 146 днів його оборони.
1 вересня 2014 речник АТО полковник Андрій Лисенко повідомив про вихід українських військ з аеропорту. За його словами, при цьому десантники знищили і пошкодили від 2 до 7 бронетранспортерів та танків ворога.
Свою державну нагороду — Орден Богдана Хмельницького III ступеня, старший лейтенант Іван Михайлецький отримав за особисту мужність, героїзм і рішучість при штурмі ворога, який намагався оточити один з блокпостів у Слов’янську в травні 2014-го. Тоді ворог хотів оточити його побратимів на чолі із заступником командира роти з МПЗ Олегом Дундуком. А Іван на своєму БРТі продавив вогнем оточення бойовиків, розблокував блокпост і прикриваючи бронею звільнив їх із пастки.
…Ми обов’язково переможемо
Повернувшись з АТО у ППД через 8 місяців участі у бойових діях в Луганській і Донецькій областях офіцера призначили заступником начальника польового вузла зв’язку з повітряно-десантної підготовки, — це була його остання посада в бойовій бригаді. Після лікування від поранень у шпиталі, тривалої психофізичної реабілітації рішенням ВЛК його було визнано не придатним до служби у бойових військових частинах.
Сьогодні підполковник Іван Михайлецький очолює відділ Чортківського районного ТЦК та СП у Монастириській. Каже, що нині це його фронт, відповідальна і не проста ділянка в загальній системі оборони України від російських окупантів.
«Ми отримуємо чимало негативу від громадськості, мовляв: «Сидять там у військкоматах і лише повістки роздають!» Та так кажуть і вважають лише ті з громадян, в яких рідні чи близькі не проходять військову службу, чи не мають жодного дотичного відношення до військової служби. Масовий негатив і бруд ллється виключно від тих, хто будь-як хочуть «закосити», воліють, аби Батьківщину захищав хтось, а не вони. Типу: «Ті, хто пішли — впораються!» Ні, так не буде, захищати рідну землю від російського окупанта має кожен. Ми не маємо права втратити її заради нашого майбутнього і в пам’ять про побратимів і посестер, патріотів і свідомих громадян, які віддали свої життя у цій боротьбі від Майдану у 2013 році до сьогодні. І ми обов’язково переможемо!» — переконаний офіцер.
Раніше ми писали, що тернополяни, які перебувають за кордоном, мають стати на військовий облік.
