Після кожного гучного викриття влада запевняє: зроблено висновки, система очищується, «так більше не буде». Але реальність знову й знову демонструє протилежне. НАБУ та САП знову повідомляють про корупційні злочини серед народних депутатів — хабарі за голосування, кулуарні домовленості, старі схеми у нових обгортках. Серед фігурантів — депутати, політично близькі до чинної влади. І це багато що пояснює.
Саме тому після масштабних корупційних скандалів ключові фігури не зникають із політичного поля. В інших демократичних країнах подібні історії закінчуються відставками — не лише міністрів, а й глав держав. В українських реаліях цього не відбувається. Президент не йде сам і не відпускає «своїх». Частину просто відводять у тінь або формально перепризначають — як це сталося з окремими фігурами з орбіти Офісу президента, які зберегли статус радників. Система не демонтується, вона лише адаптується.
Це логічно, якщо виходити з політичної логіки другого терміну. Для нього потрібна не нова команда, а стара, перевірена — лояльна і керована. У такій конфігурації корупція перестає бути відхиленням і стає цементом вертикалі.
Показовими є й публічні заяви радників Офісу президента про необхідність другого терміну, аргументовані «глибоким розумінням війни» та зовнішньої політики. Але тут виникає інше питання: як на це дивитимуться міжнародні партнери після війни? У США та ЄС сильні демократичні інститути й чутливість до тем свободи слова та підзвітності влади. Підтримувати відновлення країни — це одне, а безкінечно фінансувати корумповану й дедалі більш закриту систему — зовсім інше.
Про авторитарні тенденції говорять не лише опоненти влади, а й політики з різних таборів. Згадуються санкції проти Петра Порошенка, конфлікти з Віталієм Кличком, який прямо звинувачував Банкову у знищенні демократичних інститутів. Усі ці сигнали складаються в одну картину: влада поступово зачищає політичне поле, усуваючи конкурентів і маргіналізуючи будь-яку системну критику.
Це видно і в ставленні до «незручних» депутатів. Критика військового керівництва або вимоги кадрових рішень на тлі важкої ситуації на фронті швидко отримують ярлик «роботи на ворога». Одним погрожують, проти інших відкривають кримінальні справи. Паралельно, під час війни, депутатам підвищують зарплати, тоді як військовим — ні. А мільярди гривень, які могли б піти на потреби армії чи соціальну підтримку, зникають у корупційних схемах.
Корупція сьогодні — це не сума окремих злочинів, а наслідок політичної моделі, побудованої на особистій лояльності та закритості. Поки влада сприймає державу як ресурс для утримання команди, а не як інституцію, будь-які антикорупційні скандали будуть лише епізодами, а не точками зламу. І головне питання полягає вже не в тому, чи зникне корупція, а в тому, яку ціну за її збереження заплатить країна — під час війни і після неї.
Іван Тернопільський
