Час від часу світ потребує сильних особистостей. Вони, як ті Божі стовпи, підтримують небо духовності там, де живуть, де напрацьовують свій життєвий досвід, знання і духовний стержень. Щоправда, всі з них – у різних умовах. 12 травня минає 155 років з дня народження Софії Окуневської – першої жінки-лікарки у Галичині, докторки медицини, однієї з перших діячок українського жіночого руху.
Народилася Софія Окуневська 12 травня 1865 року в селі Довжанка Тернопільського повіту (теперішній Тернопільський район). На той час це була територія Австрійської імперії. Її батько Атанас Данилович був священником. П’ятирічна дівчинка дуже рано втратила ніжну материнську опіку – її мама Кароліна Лучаківська померла. Дівчинка виховувалась у тітки Теофілії Окуневської-Озаркевич. На той час це була знатна і відома родина: Іван Озаркевич український греко-католицький священник, громадсько-політичний діяч Галичини, заступник голови повітової ради Снятинського повіту, абсольвент теології. Можна уявити в якому шляхетному оточенні формувався характер і світогляд майбутньої особистості, які отримувала знання, свідком яких цікавих просвітницьких бесід могла бути щодня. Адже о. Іван володів декількома європейськими мовами. Зібрав чималу бібліотеку богословського, філософського, історичного, економічного, соціяльного, художнього змісту. Був активним учасником першого українського громадського культурно-освітнього товариства на Буковині «Руська Бесіда». Її відрадою стала дружба із двоюрідною сестрою Наталею Кобринською, майбутньою письменницею. Дівчинка тягнулась до старшої за віком сестри. Тим часом батько Софії, залишивши священничество 1881 року успішно закінчив Віденський медичний університет і став доктором медицини. Можливо це мало свій вплив на обрання майбутнього фаху дівчини, адже вона часто відвідувала батька, який отримав роботу на Буковині у Сторожинці. До слова, її дядько Окуневський Кирило Данилович – один із перших українців, який на той час зумів здобути вищу фармацевтичну освіту.
Юнка проявляла неабияку наполегливість у вивченні різноманітних наук, яких у школі дівчаткам не давали (грецька та латинська мови). Тому й не дивно, що отримавши дозвіл, здібна дівчина успішно склала іспити у Львівській академічній гімназії. Це стало сенсацією для усієї Галичини, адже до того її закінчило більше десяти дівчат. Подивитись на настирливу ученицю прийшли навіть Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський та Лука Белей. Але попереду на Софію чекали інші перепони: в Австро-Угорщині жінок не приймали до університетів. Це стало стимулом шукати інші шляхи для здобуття вищої освіти. Разом з Наталею Кобринською твердо вирішили їхати до Швейцарії. Обидві вступили до Цюрихського університету: Наталя – на економічний факультет, а Софія – на медичний. Одночасно вона проявляє ще й літературний талант: у започаткованому жіночому альманасі «Перший вінок» з’являється її оповідання «Пісок. Пісок!», а також дослідження «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних» (під псевдо Єрина).
Незабаром Софія знайомиться із польським студентом Вацлавом Морачевським, згодом вони одружуються. Життя Софії вкрай насичене. 1896 рік був особливо знаковим: вона народжує сина Юрія і з’являється публікація її докторської дисертації (про зміни в крові під впливом анемії). «Це перший доктор споміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінки-польки й жінки инших народів Австрії» – йшлося про Окуневську у львівській газеті «Діло». Славною подією у житті подружжя стало знайомство із майбутнім письменником Василем Стефаником, на той час студентом у Кракові. До слова, малому Юркові – синові Морачевських, він присвятив новелу “Мамин синок” і казку “Про хлопчика, що його весна вбила”. Через два роки у подружжя Марчевських народжується донька Єва. Це був нелегкий для молодої сім’ї час. У пошуках лікарської праці їм довелось працювати в Чехії, Швейцарії. У Львові Софія влаштовується працювати у «Народній лічниці» (гінекологічний відділ), яку було засновано на кошти митрополита Андрея Шептицького. Це була безкоштовна медична допомога незаможнім українцям. Всебічно обдарована жінка поєднувала у своїй праці творчий і науковий підхід. Вперше у лікуванні раку шийки матки застосовує радій за методикою Марії Складовської-Кюрі. Своїми знаннями ділиться із сестрами милосердя й акушерками. Вона встигає працювати над створенням словника української медичної термінології, а ще знаходить час для Наукового товариства імені Шевченка та Лікарської комісії.
Особисте життя ніяк не складається. Чоловік йде до іншої жінки. І це тоді, коли на порозі Перша світова війна та конфлікт між поляками й українцями. Вразлива донька Єва – студентка Цюрихського університету, майбутня архітекторка, бере близько до серця розлучення батьків і… позбавляє себе життя. Єдиною розрадою стає син Юрій, який працював суддею. Добре знав українську, польську, німецьку, італійську, французьку, іспанську, російську, старогрецьку, латину. Софія кілька років жила із сім’єю сина, але згодом він переїхав у власне помешкання. Жінка продовжувала працювати, приймала хворих приватно. Та невдовзі сталося непоправне, у неї тріснув апендикс і вона помирає в лікарні. Це сталося 24 лютого 1926 року. Над цією родиною висів якийсь фатум, адже того ж таки року під час операції помирає у Відні Юрій. Всі вони – син Юрій, донька Єва, чоловік Вацлав, внучка Софія знайшли прихисток знову біля Софії Окуневської-Морачевської – на Личаківському цвинтарі у Львові.
З особливою шанобою згадувала Софію Ольга Кобилянська, з якою вони приятелювали: «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок». Дуже влучно висловилася про відому галичанку Ольга Богомолець: « Постать Софії Окуневської не вписувалася в канони, прийняті в «порядних галицьких родинах», де жінці відводилася другорядна роль у сім’ї, не кажучи вже про суспільство. На прикладі своєї долі вона показала, що жінка може і мусить активно й творчо впливати на суспільство і долучатися до змін у ньому».
