Оксана Білозір — народна артистка України, депутатка чотирьох скликань Верховної ради і колишня міністерка культури. В інтерв’ю Суспільному розповіла про реалізацію в професії, ідею створення молитовних сніданків, розвиток внутрішнього туризму і свої виступи перед військовими під час повномасштабного вторгнення.
– Що для вас сцена?
– Я виступаю 45 років. Це моє життя. Це мій дім, вираження моїх емоцій, моя праця. Це все, що я маю в житті.
– Як ви себе почуваєте перед виходом на сцену?
– Завжди молюся і завжди страшно переживаю, поки не зроблю перший крок. Стою за кулісами, ходжу туди-сюди, а вже коли потрібно виходити і роблю перший крок, тоді я забуваю про все і включаюся. Просто виходжу, несу те, що в мені є доброго. Мої пісні — це філософія мого життя, вона в піснях, тому що я все життя сповідую національну українську культуру, нашу ідентичність. І для мене це велика радість, коли я виходжу і бачу, що сидять такі самі рідні мені люди.
“Моя професія — це конкуренція. І я її витримую”
– Розкажіть, як залишилися успішною та популярною, жодного разу не заспівавши пісні російською мовою?
– Для мене пісня і моя професія не були метою заробітку. В мене не було наміру заробити багато грошей, купити собі багато маєтків. Я набагато скромніше живу і це мені дуже подобається, бо живу так, як живе моя українська нація.
Можливість реалізації — це було для мене найважливіше. Реалізовувати свій талант, творити українську культуру. Я несвідомо це робила, просто дуже це люблю: людей, співати, передавати емоції через свою пісню. Люблю бачити результати — як працює пісня і слово. Особливо там, де все українське було або чуже і ненависне, або байдуже. Тому для мене ці всі роки пролетіли, як моменти щасливого, красивого, достойного творення української національної культури.
– Багато ваших колег, українських артистів роблять дуети з молодшими артистами. Чи є це у вас в планах?
– Мене всі чомусь про це питають, бо це, напевно, модно зараз. Я, наприклад, досі не можу собі знайти людину, з якою б я могла заспівати одну із своїх пісень. Хоч у мене є “Горобина ніч” з гуртом “Kolaba”. Хлопці мене вмовляли пів року. І ми зробили — і гарно. Але я не бачу в цьому особливої події в моєму творчому житті.
Я все-таки працюю в формі моновистави: багато говорю, співаю, веду таку психологічну лінію до завершення, до останньої ноти, яка прозвучить в моєму виконанні. І вклинювати молодих виконавців — це треба підібрати такий матеріал, який би їм також імпонував.
Поки що це питання відкрите. В мене є одна пісня, яку мені потрібно заспівати дуетом. Вона називається “Забери мене”. Написав мені цей дует Олександр Тищенко. Але ще досі шукаю того вокаліста, який міг би цю пісню зі мною заспівати.
– У вас все по-новому: новий імідж, запис нових кліпів. Розкажіть про цю нову хвилю своєї творчості.
– Я постійно даю нові хвилі, якщо чесно. Зараз є затребуваність на все українське. Ми в душі проживаємо глибокі трансформації. І люди тягнуться за своїм. У мене в програмі є дуже багато пісень, з яких я починала, яким по 45 років, і ці пісні я співаю зараз.
Зміни — це вимога часу. Моя професія — це конкуренція, яку я, маючи що сказати своєму суспільству, повинна витримувати. Я її витримую.
Про депутатство і молитовні сніданки
– Ви були депутаткою Верховної Ради України чотирьох скликань. У 2005 році стали міністеркою культури і мистецтв України, а за вашої каденції міністерство набуло назви культури і туризму. Розкажіть, що вам вдалося? Чим пишаєтеся? За чим шкодуєте?
– Коли я прийшла до міністерства, в мене був принцип, що мистецтво — це храм. А туризм — це дорога до цього храму. Я зробила першочерговим пріоритетом внутрішній туризм. Бо раніше був виїзний, всі їздили кудись подорожувати, відпочивати. В Україні потрібно було мотивувати та розвивати внутрішній туризм.
З 2005 року ми почали робити туристичні маршрути, піднімати глиби своєї історії. Але це не тільки історичний, пізнавальний чи духовний момент — це збереження культурної спадщини. Це також економічний ефект, тому що з’явилися готелі, ресторани. Економіка почала працювати.
І найголовніше, що я в цьому процесі вбачала – це пішла затребуваність на нашу ідентичність, народні промисли, колективи та національний одяг. Це унікальні речі, які Україна дала світові.
– В Україні ви вперше організували такий молитовний сніданок. Розкажіть, як це було і як це зараз розвивається?
– Почалося все з того, що в 2009 році в нас в українському парламенті діяла молитовна група. Організував її протестант Павло Унгурян, який був депутатом Верховної Ради. І ми завжди збирались у четвер на 8:00. Чому в четвер? Тому що тоді головний день голосування, [ухвалюють] кінцеві рішення по законопроєктах, які стають законами. Ми зранку збиралися, промолювали ситуацію в залі, щоб не було скандалів.
Тобто це такий був гарний духовний діалог між представниками різних фракцій не в політичному вимірі. Це був початок руху до усвідомлення того, що потрібно об’єднувати владу, суспільство, лідерів громадських думок, так як це зроблено в Сполучених Штатах Америки, щоби шукати спільні рішення і збивати градус емоцій.
Тоді ми вирішили організувати наш національний молитовний сніданок. Я пішла до наших владик, Павло пішов до своїх. Всі дали добро — і таким чином в 2009 році відбувся перший національний молитовний сніданок за участю американського організаційного комітету по проведенню молитовних сніданків. І ще було залучено 15 представників з 15 парламентів.
Після того ми вже кожного року це проводили і проводимо. Зараз буде вже 12-й молитовний сніданок. Найголовніше — це формувати спільне бачення спільного майбутнього. І саме такі об’єднані події, вони мотивують нас це робити.
Культура — як ліки для душі
– Де вас застало повномасштабне вторгнення?
– У Києві, в ліжку. Це було жахливе усвідомлення того, що це сталося. Ми відкидали цю думку, хоча розуміли, що це може статись. Не могли прийняти, що це буде в таких масштабах.
Війна йшла з 14-го року і з того року я працювала та була дотичною до вирішення певних питань на війні. І тим не менше, мене це дуже сильно вразило. Як я кажу, це останній бій за Україну. Ми це всі прекрасно розуміємо, що це останній бій [задля] утвердження нашої переможної історії.
– Під час контрнаступу українського війська на Курщину ви з концертом поїхали у Суджу. Як це трапилося?
– Якщо туди пішла наша 95-та бригада, то чому не повинна туди піти я чи інші артисти? Тому що ми творимо одне ціле. Хто може дати ліки для душі? Тільки культура і мистецтво. І люди мистецтва повинні їздити так само, як і волонтери. Оце якраз є той безперервний зв’язок і відчуття партнерства цілої країни у нашій боротьбі.
– Як вас зустріли наші воїни? Що ви там побачили?
– Велика різниця між тим, коли зайшли наші війська і коли заходять російські війська на нашу територію. Ми приїхали в розбитий храм в Суджі. Все було в шклі, вікна повибивані, двері вивалені повністю. І там ми хотіли поставити свічку. Пішли до того місця, де свічки беруть, і там лежали наші гривні.
Тобто наші бійці, які приходили в храм, вони обов’язково платили за свічечку, яку вони хотіли поставити. Це високий рівень нашої культури, нашої щирої молитви і віри в допомогу Бога в нашій війні.
Людмила Семпйол
