Переслідування, суди і ув’язнення — репресії, яких зазнали українські націоналісти у 90-ті роки, зокрема і члени Всеукраїнської організації “Тризуб імені Степана Бандери”. Власними спогадами про це поділився в інтерв’ю Суспільному Євген Філь. Він був головою Подільського куреня “Тризуба”, командиром західноукраїнського коша, а потім головою Всеукраїнської організації “Тризуб імені Степана Бандери”.
Зареєструвати націоналістичну організацію було непросто. У реєстрації “Тризуба” одразу відмовили
“Всеукраїнську організацію “Тризуб імені Степана Бандери” створювали, щоб об’єднати молодь навколо національної ідеї побудови української держави. Нашою метою було виховувати в українців національну свідомість, патріотизм, любов до свого краю. Ми проводили вишкільну діяльність, готували молодь до боротьби за свою державу. Думаю, це згодилося більшості тризубівців у 2014 році, коли вони поповнили лави добровольчих батальйонів. Більшість членів “Тризуба” були майже на всіх майданах, також більшість учасників цієї організації поповнили лави ЗСУ в 2022 році, коли почалася повномасштабна війна. З реєстрацією “Тризуба” було складно. Тоді при владі були лівоцентристські, комуністичні сили. На реєстрацією організації я подавав документи десь 11 разів і щоразу мені відмовляли.
“Тризуб” таки вдалося зареєструвати. Однак, коли я прийшов до міністерки юстиції Сюзанни Станік, щоб отримати свідоцтво про реєстрацію організації, то побачив, що з назви викреслили ім’я Степана Бандери. Я запитав: “Чому в назві організації немає імені Степана Бандери?”, — відповідь була така: “До Бандери ставляться по-різному, особливо за кордоном, ми б не хотіли нагнітати ситуацію”. І тоді я сказав: “Я можу мати свідоцтво, але не мати організації. Проте, я маю можу мати організацію, немаючи свідоцтва. Я обираю організацію і нам реєстрація не потрібна, так само, як ОУН”.
Владі “Тризуб” заважав, бо формував у молоді патріотизм і захищав українське
“Олігархічні кола за допомогою бандитських формувань намагалися привласнити Дрогобицький нафтопереробний завод. Тризубівці цьому завадили. Тоді до нас звернувся колектив заводу і ми стали на його захист. Ми домоглися того, щоб завод залишився власністю трудового колективу”.
Значним поштовхом до більш жорстких переслідувань тризубівців стала хода у Києві
“14 жовтня 1995 року у Києві відбулася акція, під час якої відзначили свято Покрови, День українського козацтва та День УПА. На той час “Тризуб” був асоційованим членом Всеукраїнського братства ОУН УПА. Тоді до Києва з усіх регіонів країни приїхали близько 500 тризубівців і взяли участь у ході. Першими в колоні йшли козаки, потім Всеукраїнське братство УПА та ВО “Тризуб імені Степана Бандери”. Після цієї ходи на нас відкрили кримінальні справи: на мене, на секретаря організації Івана Суту, Євгена Поважного. Ми проводили вишкіл на Чортківщині. Туди прийшли прокурори і почали запитувати про дозвіл на проведення вишколу. Дозвіл у нас був, ми все погодили з місцевою владою, однак на нас таки завели кримінальні справи. І репресії чинили лише щодо тризубіців, хоча у ході брали участь й інші організації”.
Судовий процес над секретарем ВО “Тризуб імені Степана Бандери” Іваном Сутою тривав понад пів року
“Суд над Іваном Сутою намагалися провести у закритому режимі, але ми, тризубівці, вимагали, щоб судовий процес був відкритим. Бо якщо нам приписували, що ми бандити, то хай би суд був відкритим, щоб кожен охочий міг прийти і побачити, хто ми є насправді. Тоді громадськість перекрила дорогу, суд був зірваний. Потім люди пішли з вулиці Острозького на Руську, перекрили дорогу знову і все-таки добилися, щоб суд був відкритим. Він відбувся у “Березілі”, на слухання прийшли понад тисячу людей і всі побачили, що це було просто політичне замовлення. Івану Суті винесли вирок, в якому було сказано, за що нас звинувачували: “вони зверталися один до одного “друже” і ходили строєм до пам’ятника Тарасу Шевченку”. Коли ми почули цей вирок — всі були шоковані. Тобто, Івана Суту не звинувачували ні в чому протизаконному: тризубівці не мали зброї, не закликали до повалення влади. Звинувачення були просто абсурдні”.
Євгена Філя звинуватили у створенні незаконного воєнізованого формування і керівництві ним
“До свого суду я готувався. Я перечитав, як поводили себе на судах Тарас Шевченко, Степан Бандера, Білас і Данилишин, Ярослав Стецько. Вони не себе боронили, а ідею, свої переконання. Бо якщо ти почнеш боронити себе, то втратиш ті ідеали, за які став на цю боротьбу. У суді мене підтримували відомі люди, патріоти: Юрій Шухевич — син генерала Романа Шухевича, також Дарка Гусяк — зв’язкова Романа Шухевича, Ігор та Ірина Калінці — дисиденти, правозахисник і дисидент Іван Кандиба, голова спілки політв’язнів та репресованих Петро Франко. З Тернополя завжди виїжджали до два-три автобуси людей на нашу підтримку: мої рідні, тризубівці, громадські й політичні діячі. Врешті, я був ув’язнений упродовж двох місяців”.
Під час ув’язнення я продовжував свою роботу
“Коли мене утримували у СІЗО в Чорткові, я намагався вести себе гідно, як патріот, націоналіст. В тюрмі я вів щоденник і згортки цих записів передавав на волю через дружину. За допомогою тих записок я керував організацією. В ув’язненні я багато молився, декламував декалог, робив руханку. Інші хлопці бачили це. Я читав їм історію України, розповідав, як постала українська держава, давав юридичні поради, передавав свої знання. А щодо працівників тієї установи — вони мене не чіпали, бо знали, що кожного дня задля мого визволення влаштували пікети, мітинги біля обласної прокуратури, щонеділі в Тернополі проходило віче. Голова проводу ОУН звернулася до української діаспори, вони пікетували посольства у Вашингтоні та в Оттаві, щоб мене звільнити. У серпні в Києві відбувся збір Світового Конгресу Українців, де також йшлося про моє звільнення і про припинення переслідувань “Тризубу”, туди був запрошений президент Кучма. Це було десь орієнтовано 23-24 серпня, а 27 серпня мене випустили. Василь Деревляний і Юрко Сиротюк ходили до міського голови В’ячеслава Негоди, який ще раз зареєстрував нашу організацію, і це був ще один із приводів для мого звільнення. Мою справу розглядав Верховний суд і вже в 1999 році з мене зняли ті тяжкі обвинуваченні, вся та справа була закрита”.
Влада переслідувала і студентів, які входили до “Тризуба”
“Було це так: студента викликали до декана, а потім декан виходив, а зі студентом залишалися працівники служби безпеки і проводили “розмови”. Хоча, з юридичної точки зору, ніхто не мав права говорити на такі теми з неповнолітнім без присутності їхніх батьків”.
Під час судових процесів і ув’язнення, важливою була підтримка рідних
“Коли я був ув’язнений в Чорткові, дружина з дітьми приїжджали побачитися зі мною. Морально це було складно: ти говориш по телефоні, діти до тебе рвуться, а ти не можеш нічого зробити. Тоді я сказав дружині: “Більше мені сюди дітей не приводь, бо цим ти лише нас травмуєш. Я тут себе відчуваю немічним, бо не можу нічого вдіяти, а діти цього не розуміють.
Був ще один отакий епізод, пов’язаний з моєю дружиною і дружинами моїх побратимів, який був дуже важливим для мене. Коли я був ув’язнений, Івана Суту судили, і тут на сцену в “Березілі” вийшли моя дружина, дружини Івана Сути та Євгена Поважного, і сказали: “У зв’язку з тим, що наші чоловіки під судом і в ув’язнені, ми поповнюємо лави “Тризуба”. Тоді з залу вийшли кілька десятків людей і написали заяви на вступ у нашу організацію. Влада не знала, що робити, адже думала, що тими репресіями нас налякають. Я був гордий. За Україну віддали життя мільйони людей. Чужими руками Україну не вибореш. А якщо ти хочеш її вибороти, то всі твої рідні мають бути в тих самих лавах”.
