Після Різдва заробітчани повертаються у Європу – назустріч «Омікрону», випробуванням, праці – добре оплачуваній (порівняно з українськими зарплатами) та й певному комфорту, яким ділиться Старий Світ і з трудовими мігрантами. Їхні коріння тут, життя там… Це одвічний пошук цілісності у глобалізованому світі.
Дехто їде близько – у Польщу, Чехію, і вже через три-чотири місяці садитиме вдома картоплю. Але багато хто вертає домів лише за якихось особливих обставин – як от весілля дітей чи похорони батьків або ж, якщо не встигають на похорони, то навідаються згодом, щоб прийняти спадок. А ще – задля розлучення, поділу майна й інших судових справ.
«Мамо, щепіться», «Мамо, продайте корову»…
З Марією спілкуємося телефоном добру годину. Знаю її усе свідоме життя. Їй за сімдесят, освічена сільська жінка, яка виховала теж освічених дочку та сина. Обоє із сім’ями за кордоном – дочка у Польщі, син – у Франції. На Різдво приїжджала лише дочка. Син не наважився із охопленої «Омікроном» країни приїхати додому. Перед тим він неодноразово просив: «Мамо, щепіться», вона ж не послухала, а тепер картає себе, що через це не приїхав її Володя. Бо ж боявся наразити матір на небезпеку.
– Дочка вчепилася: «Мамо, продайте корову». Нібито тяжко мені, й у селі вже мало хто тримає худобу. Це правда – у нашій околиці минулого літа було п’ятнадцять голів, випасали по черзі. Тепер, кажуть, що уже й десяти немає. У село провели швидкісний Інтернет, усі, навіть старі, сидять у комп’ютерах, телефонах.
Дочка трохи ревнує до того, що я допомагаю дітям Володі від першого шлюбу. Молоко, сметану, птицю, картоплю – усе їм передаю щотижня до міста. А хто їм допоможе?.. Хтозна як буде далі. Орендар попередив, що за паї платитиме грішми, а як захочемо зерна, то зможемо купити. Пшениця росте у ціні, з країни її вивозять, то за ті гроші не накупишся. Торік брали платню за паї зерном, то є чим годувати птицю й іншу живність, – розповідає жінка.
Раніше вона здавала молоко по шість гривень за літр, зараз «корова доїться, як коза», тому не здає. Чула, що молокозаводи пропонують фермерам меншу закупівельну ціну за молоко – нібито через газ, який дуже подорожчав. «То хто буде тримати худобу, тепер дурних нема», – зауважує Марія.
Мати заробітчан, вона тримає сільський добробут на своїх старечих плечах, і немає кому передати цей тягар.
Франческо судиться з Надією
Ця життєва драма нещодавно знайшла розв’язку у стінах Тернопільського міськрайонного суду. Якийсь італієць на ім’я Франческо подавав до суду на багатодітну матір з приміського до Тернополя села. Ким він доводиться Надії (так звати жінку)? Та ніким – жодного родинного споріднення. Між тим, він вимагав повернути безпідставно набуте майно – п’ять з лишком тисяч євро. Італієць сам не приїхав, а судився через адвоката. Суть його претензій така. Він одружений на українці, яка доводиться Надії колишньою свекрухою. Декілька років тому Надія розлучилася із чоловіком й залишилася з трьома неповнолітніми дітьми. Мабуть, що чоловік був не з тих, хто міг заробляти гроші, а тому свекруха вирішила допомагати онукам. Упродовж двох років за допомогою міжнародних грошових систем вона передала колишній невістці 5 тисяч 150 євро. Очевидно, ці гроші були зі спільного сімейного бюджету, якщо у ролі позивача був італієць.
Що ж трапилося? Свій позов італієць обґрунтовував тим, що Надія повела себе недобропорядно і порушила усні домовленості. Нібито умовою фінансової допомоги з Італії було те, що Надія не подаватиме на аліменти чоловіка. А вона і гроші із-за кордону отримувала і, як виявилося, звернулася до суду по аліменти. Обурений італієць не стерпів такої підступності й вимагав повернення грошей. Надія, яка працює технічною працівницею й заробляє мізерну зарплату, на суді лише дивувалася, мовляв, вважала, що бабуся просто допомагає онукам, й жодних домовленостей не було. Колишній чоловік у ролі свідка теж нічого не міг ствердити про домовленості, лише сказав, що за цей дворічний період він нічим не допомагав дітям. Рішенням суду від 2018 року його зобов’язано сплачувати аліменти на трьох дітей у сумі в розмірі 1/2 частини всіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
Що вирішив суд? Повністю відмовив у задоволенні позову, оскільки спірна сума грошових коштів була перерахована позивачем у якості надання допомоги неповнолітнім дітям відповідача, як засобу для їх існування. Тим більше, що на цей час батько самоусунувся від обов’язку утримувати дітей. Немає доказів того, що матір розпорядилася цими коштами не на користь дітей. А те, що вона звернулася до суду по аліменти, є її правом, і не може розцінюватися як недобропорядність.
Відтак Франческо потерпів фіаско.
Батько вимагає у синів-заробітчан гроші
Коли батьки судяться з дітьми чи діти – з батьками, це щонайменше прояв відчуженості, а то й відвертої ворожості. Нічого доброго між членами таких родин уже немає. Житель Чортківського району не дає спокою своїм двом синам, які мешкають – один у Великобританії, другий у Бельгії. Батько вимагає від них гроші. Він має проблеми із здоров’ям (інвалід другої групи пожиттєво) і великі витрати на лікування. Спочатку він звернувся до суду по аліменти і домігся по 500 гривень щомісячно від кожного сина. Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу, повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Згодом батько знову звернувся до суду й вимагав від синів покрити йому витрати на лікування. Мовляв, відповідачі перебувають легально за кордоном, є фізично здоровими та працездатними, а тому мають можливість надати кошти. Знову ж таки, відповідно до Сімейного законодавства, дочка, син, крім сплати аліментів, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Отож вкотре домігся грошей. Марно сини апелювали, що батько не такий уже й бідний – має два житлові будинки та земельний пай. Окрім того, що отримує пенсію по інвалідності, ще й працює. То невже аліментів, а це 12 тисяч гривень на рік, йому недостатньо? Сини пояснювали, що їм теж не солодко: утримують дітей та дружин, які не працюють, бо доглядають дітей.
Та попри це закон на боці батька. Чортківський райсуд присудив стягнути з відповідачів по 5960 гривень з кожного.
Слід зауважити, що обов`язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, не є абсолютним.
Вони можуть бути звільнені судом від обов`язку утримувати матір, батька та обов`язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов`язків.
Ще одну непросту життєву ситуацію на заробітчанську тему нещодавно розглядали у Борщівському райсуді. Чоловік звернувся із заявою про скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою. Судовим рішенням від 2003 року його визнали безвісно відсутнім з липня 1997 року.
Де він був стільки років? У судовому засіданні чоловік пояснив, що перебував на заробітках у Чехії, а потім у 2001 році виїхав у Великобританію, звідки повернувся у 2018 році і став проживати в будинку своїх батьків у селі, де доглядав хвору матір, яка згодом померла. Коли почав оформляти документи, щоб отримати похоронні, довідався, що рішенням суду він визнаний безвісно відсутнім. Чому ж понад двадцять років не давав про себе знати – це радше питання морального, а не правового ґатунку, тому й у судовій залі воно не прозвучало.
Статус безвісно відсутнього ставить «табу» на будь-які справи: людина є, а на папері її не існує. Тож чоловік не міг зареєструвати своє місце проживання, оформити спадкові права після смерті матері й інше. Борщівський райсуд задовольнив його заяву.
«Мама сказала, що в тата є вже інша жінка»
Заробітки, розлучення, поділ майна – такий сценарій життя багатьох заробітчан. Саме так сталося в одній тернопільській родині. Дружина поїхала на довгі роки у Португалію, чоловік залишився вдома. Згодом вони розлучилися, і чоловік у судовому порядку домагався поділу майна, а саме, щоб одна із двох квартир, які придбала дружина за зароблені нею гроші, залишилася йому, а друга – їй. Позивач обґрунтовував свої претензії тим, що майно було набуте в шлюбі, а відтак на нерухомість поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.
Про життя цієї родини у судовій залі розповів свідок – тепер уже дорослий син подружжя. За його словами, у батьків було скрутне матеріальне становище, зовсім не було грошей. З цієї причини мама поїхала в Португалію приблизно на 9 років. Десь через 2 роки після виїзду змогла працевлаштуватися офіційно, іноді відвідувала Україну. Син пригадав, що якось через рік після виїзду мама йому передзвонила, це було взимку на свята, і сказала, що передасть телефон, якого він дуже хотів, та повідомила, що вони з батьком вже не живуть разом, що у батька є інша жінка, і щоб свідок через це не сердився. Тоді хлопцеві було 12 років. Він проживав з бабусею та дідом у райцентрі. Мама досить довго там працювала, а коли приїхала, то купила квартиру. Після цього знову поїхала в Португалію, сказавши, що треба заробляти гроші на ремонт та на його навчання. Наступного разу приїхала в Україну через два роки.
Син свідчив на суді, що його батько ніколи їм з мамою не давав грошей, не допомагав, у нього постійно були якісь жінки. Спілкувався з батьком вкрай рідко, у них були погані стосунки. З 2004 року батьки не жили разом, тато інколи проживав у бабусі або у своїх жінок, або за межами України. Виховувала свідка бабуся з дідусем або дядько (татів брат). Скільки свідок себе пам`ятає, батьки не жили сім`єю.
Хоч у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними, спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. При цьому не йдеться про встановлення режиму окремого проживання подружжя на підставі рішення суду, а йдеться про фактичне припинення шлюбних відносин, тобто шлюб не розірвано, але особи не живуть однією сім`єю, проживають в різних місцях, не ведуть спільногогосподарства, мають кожен власний бюджет.
В разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Жінка надала суду звіт з районного центру соціального забезпечення в м. Лісабон про свої доходи під час заробітків. Колишній чоловік не спромігся довести, що мав якісь статки й доклався до придбання квартир. Відтак Тернопільський міськрайсуд повністю відмовив йому у позовних вимогах, а отже, дві квартири залишилися у власності жінки.
Ольга КУШНЕРИК
