22 жовтня виповнилося 30 років з часу інтронізації Вселенського патріарха Варфоломія. Привітати Його Всесвятість із ювілеєм патріаршого служіння на Фанар прибула й українська делегація. Наймолодшу серед Помісних Церков – Православну Церква України – представляв архієпископ Тернопільський і Кременецький Нестор.
Про враження від візиту і його підсумки – у розмові з владикою Нестором.
– Владико, деякі ЗМІ поспішили повідомити, що нашу помісну Церкву визнала ще одна із Церков Вселенського патріархату – Румунська. Адже на богослужіннях поряд із вами молився її ієрарх – митрополит Триговіштський Нифонт. Чи виправдані такі заяви?
– Тут журналісти справді поспішили з висновками щодо визнання. На Літургії були представники Єрусалимської, Румунської. Кіпрської і Української Церков. Але служили лише Його Всесвятість Варфоломій і архієреї, які входять до складу Синоду Константинопольської Церкви. Це особисте святкування Патріарха, і саме така практика служіння склалася на Фанарі.
– Ви мали нагоду поспілкуватися з митрополитом Нифонтом? Про що говорили?
– Так, ми встигли поспілкуватися після богослужіння і потім, під час святкової трапези. Головною темою справді було питання визнання нашої Церкви. Якоїсь агресії чи спротиву з боку митрополита Нифонта не було – звичайна розмова. Але спілкування церковних дипломатів у цьому разі не означає якихось кроків до визнання. Ієрарх Румунської Церкви розпитував про наші справи, розповідав, як до них доходить інформація про ПЦУ, як ситуацію представляє Росія. Наголошував, що поки не почнуться масові переходи парафій до помісної Церкви, доти виглядатиме, що половина населення України є проросійською. Прямо сказано не було, але зрозуміло, що через Україну вони не хочуть сваритися з Росією, поки не бачать реальних кроків до об’єднання Церков у нас. Тобто поки наша Церква в Україні не стане в рази більшою, ніж російська.
– Коли ж можна чекати масових переходів? Останнім часом цей процес майже затих.
– Важко сказати. Зважаючи на байдужість великої частини людей – нескоро. Адже більшість тих, хто досі є парафіянами РПЦвУ, добре розуміють, що це російська Церква. Навіть десятки переходів в окремих єпархіях – крапля в масштабах України.
– Повернімося на Фанар, тобто до Фанару. Це була ваша перші поїздка до Стамубла і перше відвідування резиденції Вселенського патріарха?
– Так, і якщо порівнювати враження від Стамбула і від Фанару, то звичайно. Фанар – тихий оазис серед мурашника. Там у храмі справді охоплює відчуття спокою. Працівники патріархії привітні, вони були дуже раді, що приїхала українська делегація. До України там справді ставляться приязно, хто б і що про це не казав.
– Особисте спілкування з Патріархом теж було вперше? Який він? Адже ви мали нагоду спостерігати за ним збоку під час візиту Його Всесвятості до Києва.
– Оскільки візит усе-таки був офіційним, у нас не було спілкування на вільні теми. Патріарх задав кілька питань про мене, про єпархію, про церковні справи загалом. Отець Володимир (завідувач єпархіальної канцелярії, ключар кафедрального собору святих рівноапостольних Костянтина і Єлени протоієрей Володимир Зубілевич, який супроводжував владику Нестора в поїздці, – авт.) показував фото собору, патріарх Варфоломій благословив будівництво.
– А яким було спілкування з представниками інших Церков?
– Із ієрархом Кіпрської Церкви ми майже постійно перебували поряд. Кіпріоти дуже прихильно до нас ставляться, тим паче, що то був той самий митрополит, що й на святкуваннях Дня Незалежності в Києві. Як і з Олександрійської патріархії. Вони сприйняли нас дуже радісно, передавали вітання митрополитові Епіфанію. Прихильне ставлення з їхнього боку відчувалося в усьому. А один з митрополитів Вселенської патріархії зауважив: «І мій підпис теж є на Томосі». Він цим пишається.
Представник Єрусалимської Церкви тримався на дистанції. Не було неприязні, але й особливої прихильності – теж.
– Разом з вами до Стамбула прибули й представники тернопільської влади…
– Так, і це звична практика. Насправді тернополян на святкуванні 30-річчя інтронізації патріарха Варфоломія було ще більше. Адже у складі української делегації, яка зустрічалася з Його Всесвятістю, були й представники дипломатичного корпусу, і попередній посол, і новий, і генеральний консул. А обидва посли – уродженці Тернопільщини: експосол, нині заступник керівника Офісу президента Андрій Сибіга родом зі Зборова, а новопризначений Надзвичайний та Повноважний посол України в Туреччині Василь Боднар – з Олесиного Козівського району. Тобто майже вся українська делегація була тернопільською.
– Якщо підводити підсумки візиту, про що варто сказати?
– Передусім про те, що надання Томосу Українській Церкві сприяє руйнуванню кордонів і кращому спілкуванню з іншими Церквами. І багато Церков до нас ставляться позитивно – навіть ті, які офіційно ПЦУ не визнали, але з їхнього боку нема якогось несприйняття чи небажання спілкуватися. Негативу нема жодного. Є очікування від України активніших внутрішніх кроків. Що для цього потрібно зробити – важко сказати. З одного боку маємо деяку байдужість з боку людей, з іншого – певну бездіяльність влади. Насамперед йдеться про впровадження закону про перейменування УПЦ МП у РПЦвУ. Хоч її парафіяни усвідомлюють свою приналежність до Російської Церкви, постійне нагадування про це вже самою назвою навряд чи їм подобатиметься. Думаю, дуже багатьом буде не комфортно залишатися в тій Церкві.
Так, у нас поліконфесійне середовище, і хтось це може використати для тиску, щоб розхитувати ситуацію і розколювати країну. Звичайно, питання віри для багатьох нині є нібито невчасним. Але ще коли кілька років тому питання мови було для більшості не на часі, то після ухвалення і запровадження в життя мовних законів суспільство почало змінюватися. Комусь армії було не треба – і ми ледь не втратили державу. Раніше армія асоціювалася із п’янством і дідівщиною, а тепер це професіонали, які захищають свою державу. Тут теж відбулися реформи не тільки у ставленні до війська, а й у самій армії.
Так само і з Церквою. Ми з 1991 року говорили, що Російська Церква – це п’ята колона Кремля, і якщо їм все дозволяти, то Росія нас поглине. Лише потім, коли на сході «вибухнуло», багато хто не міг зрозуміти, як так сталося…
В Україні має бути чітка державна політика. Ми в жодному разі не очікуємо, що держава почне якийсь тиск, щоб громади з МП до нас переходили. Але має бути не байдужість, а таки державницька позиція. Це добре і для влади, і для народу. Адже якщо ми говоримо про спадкоємність від князя Володимира, то маємо бути послідовними.
Говоримо не співпрацю держави і Церкви, а народу і Церкви, і влади – як представництва народу. Так, в Україні ніколи не було російської традиції, де «батюшка-царь», а Церква при ньому – міністерство ідеології. Навпаки. Якщо князі правили несправедливо, то приходив преподобний Феодосій Печерський і напоумлював їх, щоб не порушували Закон Божий і закон людський. І цю схему потрібно відроджувати. Як у Греції, Грузії, Польщі, де питання віри є світоглядними. Там віра, Церква – не хобі, як у нас це сприймається, а невід’ємна частина суспільного життя.
