Бої за Ірпінь стали визначальними в обороні Києва, місто не здалося завдяки злагодженій роботі нашої армії та героїзмові окремих її солдатів.
Герой України Ігор Дикун – один із тих, хто ціною власного подвигу ліквідував один із найважчих проривів на ірпінському фронті, йдеться в ТСН.
https://youtu.be/9WxxDjzD7ok
Легенда оборони Ірпеня, а віднедавна ще й герой України, зумів зупинити пів сотні ворогів двома пострілами і вижити, зустрівши ворога на відстані витягнутої руки.
Наприкінці березня російські війська роблять відчайдушні останні спроби взяти Ірпінь і таки проривають оборону. Місто втримується завдяки неймовірному героїзму вояків. Серед них – 29-річний розвідник Ігор Дикун, який у найгарячіший день визначив фінал запеклого вуличного бою на околиці міста.
Ця війна почалася для нього ще 2014 року. Анексія Криму, перші бої на Донбасі – студент третього курсу юрфаку університету МВС Ігор Дикун бере академвідпустку і вступає до лав Збройних сил. Події 2014-го він вважає найважчою війною. «Проти танків воювали не тільки зі стрілецькою зброєю, але й з тими старими акумулятивними гранатами. Це ще зброя часів Другої світової. Зараз куди краща ситуація», – каже військовий.
За іронією долі, його головний бій в Ірпені вирішила та сама радянська зброя – з протитанкового гранатомета РПГ-7 він зупинив дві машини десанту. «Успіх досягається не кількістю, а якістю і бажанням перемогти», – твердить Ігор.
Він знову повертається до Ірпеня і пригадує, як «бої точились за кожен будинок там і за кожну маленьку вуличку». Він був тут два місяці, але легко впізнає місця боїв. «Якраз той підвал, де ми ховалися, тут дверей не було, але саме приміщення хоча би дозволяло укритися від осколків», – показує він.
Тут хлопці пережили найважчі обстріли, які інколи знімав на власний телефон. «Вони розуміли, що ми десь в цьому квадраті. Але де саме – вирахувати не могли, тому вели і хаотичний і частково прицільний вогонь», – розповідає боєць.
Наслідки боїв на цих вулицях досі жахають, але Ігор помічає – відбудовуємось.
24 березня окупантам вдалося прорвати оборону і створити загрозу оточення. «Противник давив і з сусідньої вулиці згори, і з нижньої, і вийшли ніби кліщі. Всі підрозділи, а це 60 осіб, опинилися б тут зажатими», – каже герой.
Першочергове завдання стало – знищити техніку. «Боєць мені відкриває – вибігаєш, дві секунди приціл, постріл і тікаєш назад, ховаєшся від вогню. Противник зразу ж сюди почав вести вогонь, залишились пробоїни», – розказує про ситуацію боєць.
Побратим, який подавав снаряди, каже, у тій битві всі орієнтувалися на Ігоря. «Я вважаю, що в той момент всі на нього спирались. Від нього багато чого залежало. Він мав бойовий досвід, він багато чого нам розказував і це нам допомагало. Він був прикладом для нас і залишиться ним, бо всі хочуть стати таким, як він», – переконує побратим Даниїл.
Для нього то був дебют на війні. Пригадує, першу ціль Ігор лише підбив, рашисти сховали пошкоджену бойову машину і вже пізніше молодий боєць вистежить і таки доб’є її. А от друга десантна машина ворога під прикриттям піхоти прорвалась далі, Ігорю з командою довелося її переслідувати, перестрибуючи паркани. Взявши черговий бар’єр, Ігор наштовхнувся на ворожого кулеметника.
«Він мене спостерігав, але він прийняв мене за свого, польський однострій однотонний з їхньою цифрою, і він не зреагував», – пригадує Ігор ситуацію, яка зберегла йому життя.
А далі був другий влучний постріл, яким вдалося знищити БМД і частину піхоти, яка прикривала її. «Ігор звів РПГ-7, вискочив на перехрестя, зробив постріл, і коли він повертався, була зворотня стрільба з автомата, і він отримав кульове», – пригадує побратим “Дракон”.
Колега позивним «Дракон» став для Ігоря рятівником, бо на місці, у розпал бою, перев’язав рани.
Ігор вдячний побратимам, а ще місцевим мешканцям, які просто дивували. «Тут сховатися не знаєш де, як правильно спрацювати, і тут за метрів 40 від тебе сидить чоловік на стільчику, курить сигарету і знаєш, що каже? «Може, вам відкрити будинок, в мене тут другий поверх, нормальна ділянка для обстрілу», – пригадує Ігор.
А от свої останні години в Ірпені Ігор пригадує погано. «Контузія, в мене лопнула барабанна перетинка і два кульові: дотичне поранення плеча і наскрізне поранення ноги», – розповідає боєць.
Тоді український поранених переносили до ліску, де їх евакуювали в бік Києва. Через два дні, трохи отямившись, Ігор дізнається – за оборону Ірпеня йому присвоєно найвищу нагороду.
«Містечко Борщів на Тернопільщині відоме своїми вишивками та борщем. Але віднедавна тут новий привід для гордості. Вперше в історії уродженець міста удостоєний звання Героя України», – кажуть місцеві.
Без перебільшення, про Ігоря тут знають всі і ним страшенно пишаються. Вдома героя зустрічають тітка та племінниця, обоє вимушені переселенці з окупованих районів Запоріжжя. Поки батько Ігоря за контрактом працює в Латвії, вони головні на господарстві. «Добивався свого, якщо він хотів, він мав таку ціль буквально в усьому, в будь-якій роботі», – розповідає тітка.
Його рішення піти служити родина зустріла з розумінням, а згодом виявилось – це покликання. «Він вирішив піти по контракту, і коли ввійшов в цю колію, він каже, що я без неї не можу», – кажуть рідні.
Нагорода змінила і їхнє життя. Медаллю пишається увесь Борщів, а сусіди вже планують перейменування вулиці. Племінниця Ігоря теж горда за свого дядька, розповідає деталі з боїв 2014 року, які не озвучив скромний Ігор. Вони потрапили в засідку, багато його побратимів загинуло в той момент, а він отримав поранення. Розумів, що його можуть взяти в полон, він вирішив взяти гранату, видьорнути чеку і підірватися, але він почув розмову ворога, що наші наближаються, і вирішив кинути гранату в них, щоб попередити, що тут хтось є», – розповідає дівчина.
Коли Ігор отримав нагороду і вперше повернувся до рідного Борщіва, його зустріли, як світову зірку. Друзі для військового стали справжнім тилом. «Ми почали допомагати Ігорю від самого початку, збирали власні кошти. От, наприклад, сестра з Америки 5 тисяч доларів вислала, і ми купили рації», – кажуть друзі Ігоря.
Військовий професійно займався пауерліфтингом, вигравав нагороди, але ніколи не застосовував силу. «На вулицях він ні з ким не бився, не доказував свою фізичну перевагу. Такі люди – вони й стають справжніми героями», – кажуть місцеві.
Скромний і цілеспрямований, так характеризують Ігоря в рідній школі. «Саме школа йому заклала ось цей патріотизм і вплинула на формування особистості і свідомості. Навіть важко сказати, що з такого романтичного хлопчини може вирости спецпризначенець», – каже про свого випускника пані Олена.
Улюблені уроки в школі – фізкультура та історія. «Вчитель історії, і вона ж була моя класна керівничка. Вона з дитинства прививала цю любов до історії. Кожен громадянин повинен знати історію, хоча б із грубших подій», – каже Ігор.
Своїх вчителів Ігор також називає друзями, вони відповідають взаємністю, от тільки нагорода змінила звертання, тепер кажуть йому Ігор Володимирович.
Але одному із перших, кому написав військовий після поранення, був його викладач тактики – полковник Похнатюк. «Мене лише привезли в госпіталь, і я написав – дякую за знання, які допомогли виконати поставлені завдання. Бо реально завдяки отриманим знанням вдалось виконати на всі 100 ті задачі, які ставились вищим командуванням», – переконує боєць.
Ігор згадує студентські часи. «Мені ніколи не хотілося підвести, бо були домашні завдання. Друга година ночі, третя година ночі, сидимо, малюємо ті карти, креслимо, щоб показати, що ми поважаємо пана полковника», – розповідає герой і дякує своєму викладачу.
Після недовгої прогулянки Києвом Ігор повертається до своїх, у підрозділі він тепер командир. Тут боєць із позивним «Дєд» пишається ним і називає своєю дитиною, і неспроста, бо він був його командиром під час АТО, сьогодні – навпаки. «Напевно, такі як він, не зараз, років через 5-6, вони прийдуть до командування, до того верху, де повинні солдати дивитися на свого командира і вірити йому. Повірте – це дуже багато значить», – каже боєць.
«Я від людей не вимагаю того, що не можу я. Якщо я не можу влучно стріляти, я не вимагаю цього від людей. Якщо я не можу подолати дистанцію, я не можу вимагати цього від людей. Яке я маю право вимагати від них те, чого не можу я?» – каже герой.
У роти фінальне злагодження, вже за кілька днів воїни поїдуть на схід. А там стане неоціненним бойовий досвід командира, героя України Ігоря Дикуна. Він знає, що у подвигу завжди кілька складових: підготовка, удача, сміливість і віра в перемогу.
