Все життя вони мешкали на Луганщині. 20 березня окупанти закатували маму, а 28 березня — тата, пише “НОВА Тернопільська газета”. Більше про війну і волонтерство – в інтерв’ю.
— Ви нещодавно долучилися до проєкту «Допомога армії від Тернополя» — доправляєте персонально посилки захисникам. Розкажіть, як можна передати пакунок на фронт?
— Три тижні тому ми з Тернопільською міською радою запустили проєкт «Допомога армії від Тернополя». Рідні та друзі військових приносять посилки на вул. Лисенка, 8 (приміщення соцзабезу), де все описують, перевіряють, щоб не було заборонених предметів, пакують і передають нам. Відвозимо все захисникам. Та коли приїжджаємо в підрозділ, то ще додаємо щось із загального вантажу, щоб усім дісталося — а раптом там служить сирота, якому ніхто не передає, увага має бути для усіх. Українська армія забезпечена основним, але завжди ще щось потрібно. Зараз є необхідність у плівці для бліндажів, скобах, сокирах, лопатах, пальниках для швидкого приготування їжі в окопах. Дуже потрібна у спеку вода, фрукти. Щоразу нас навантажує водою пивоварня «Опілля» — це допомога від Ярослава Джоджика. Нещодавно я доправив 30 тонн яблук від аграрія Петра Гадза. Шукаємо хлопцям змінне взуття і одяг, бо все зношується, на передовій нема можливості прати речі.
— Чим відрізняється волонтерство попередніх років і нинішнє?
— Масштабний фронт, виснажливі бої, велика кількість особового складу тримає оборону рідної землі, тому потрібні великі ресурси для забезпечення нашої армії. Іноді дуже важко добратися до підрозділів, які під обстрілами. Таке враження, що росіяни хочуть переорати снарядами українську землю. Наші захисники по кілька діб сидять в окопах. Беруть ложку кави в рот, запивають водою, щоб не заснути. ЗСУ дають відсіч, але орки лізуть і лізуть… Прикро, що є зрадники серед місцевого населення, які «здають» позиції військових, приїзд волонтерів. Обережність — понад усе. Треба розуміти, з ким можна спілкуватися, що і де казати. Потрібно добре знати місцевість, не їхати сліпо за навігатором, бо можна натрапити на ворога. Знаємо про випадки в Ірпені, Бучі, Гостомелі, коли волонтери потрапили в полон, деякі загинули… Аналізую ситуацію, де можна ближче заїхати, а куди варто викликати військових, щоб передати допомогу. Зараз найскладніші напрямки — Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Покровськ. Бахмут постійно під обстрілами, в Авдіївці гаряче, в Гуляйполі, у Херсоні…
— Всюди небезпечно…
— В Україні — запекла війна. Ближче до передової вночі доводиться їхати без підсвітки, треба миттю реагувати, іноді перечекати. Стараємось під ранок приїхати до військових, швидко все передати і — назад, бо може бути різне… Найскладнішою була поїздка у 2015-ому на Донеччину. Приїхали ми на одну позицію, вивантажили передачу, тільки від’їхали, за мить туди прилетіло. Постояли б хвилину-другу і вже нас не було б. Прибули далі в Піски, там саме була знімальна група. Перевантажили допомогу, як раптом по нас почали гатити з міномета. За секунди я проліз зі свистом через маленький люк у підвал. Дивом виїхали звідти. Приїжджаємо згодом у Водяне до захисників. Пройшла повз нас дівчина з собачкою. Минуло три хвилини, почався обстріл. Невідомо, чи випадково, чи спрацював коректувальник. Страшним був вихід із Дебальцевого, я вивозив поранених із котла… Є що згадати, та нема що розповісти. Знаю про ситуацію в кожному підрозділі, про командування. Знаю, що кому потрібно, тому працюю «точково».
— Що вами керує у волонтерській праці?
— Отримую адреналін і водночас заспокійливе (усміхається, — авт.). У мирному житті незрозуміло, хто друг, а хто — ворог. Тут можуть підставити. А на фронті все чітко: поруч — друзі, навпроти — вороги. І друзі там надійні, загартовані кров’ю. Їхні усмішки, міцний потиск руки, подяки дуже цінні. Багато військових за роки вже стали моїми друзями. Маю зараз надійного напарника в дорозі Сергія із Вишнівця. Волонтери — це застібка, яка тримає ланцюжок між тилом і фронтом.
— У попередні роки війни доводилось чути, що люди втомилися допомагати, але зараз знову всі мобілізувались. Ви не втомлюєтесь?
— Навіть не думаю про втому. Українці мають зрозуміти, що тільки згуртувавшись, переможемо. Якщо будемо поодинці волонтерити, то нічого не будемо варті. Низький уклін усім тернополянам та всім українцям, які допомагають нашим військовим. Заходжу недавно в магазин, а підприємець каже, щоб я взяв, що потрібно, на передову. Прибіг до нас хлопчина, щоб пожертвувати 320 літрів дизпального. Приємно! Роздамо на кілька бусів. Окрім військового волонтерства, ми з однодумцями з 2015-го займаємось організацією відпочинку для дітей учасників бойових дій, дітей-сиріт, дітей із багатодітних сімей, дітей волонтерів та активістів. На даний час ми вже оздоровили майже 14 тисяч маленьких українців.
— Як це все встигаєте? Ще десь працюєте?
— Я — підприємець, моя фірма займається рекламою. Вся робота налагоджена, тож маю можливість приділяти час волонтерству. У мене така філософія: людині багато не треба в житті, особливо якщо вона знає біду. Березень цього року був дуже складним для мене. Досі важко на душі… Мої батьки усі ці роки мешкали на Луганщині. 20 березня окупанти закатували маму, а 28 березня — тата. Проводили у них обшуки, допити, хотіли дізнатися, з ким я спілкуюся. У мами не витримало серце. Татові поламали ребра, травмували інші органи — не вижив. Мої друзі поховали батьків. Я не міг поїхати, бо заочно засуджений так званою ЛНР як «помічник хунти». Важко, але хлопцям в окопах ще складніше. Треба вистояти, щоб здобути перемогу. Хочеться, щоб над головою було мирне небо, а не літали ракети.
— У вас на шиї — вервичка. Ви — віруючий?
— Цю вервичку мені подарувала колега, щоб оберігала. Попередню я мав від мами, носив тривалий час, аж поки не тріснула нитка… Тоді я повертався зі Львова, пробігло в голові, що поганий знак, але відігнав думку. Але того ж дня отримав повідомлення про смерть матері… У Західну Україну я потрапив завдяки батькам. Мама пішла до військкомату і попросила призвати мене, щоб набрався розуму (усміхається, — авт.). Через три дні, з 8 на 9 червня 1992-го, мене забрали служити до Львова. Потім я опинився в Тернополі, так і залишився тут. Військовий вишкіл — на все життя. Він починається з того, як людина прокидається: помолилася, застелила ліжко, вмилася, акуратно одягнулася. Порядок має бути в усьому!
— Ви щотижня буваєте на передовій, бачите ситуацію. Нам потрібно налаштовуватися на тривалу війну?
— Болюче питання. Не хочу прогнозувати, але ми усвідомлюємо, що це ще не кінець. Наше завдання — тримати стрій та бути поруч із хлопцями, які боронять рідну землю. Навіть якщо завтра закінчиться війна, то нас чекає дуже відповідальна робота, адже є багато поранених, багато вдів, дітей-сиріт. Маємо працювати з цим травмованим поколінням. А ще треба відбудовувати наші міста й села, які розбомбили росіяни. Я вирішив для себе, що поки буду здоровий, допомагатиму, чим зможу. Сильна Україна — це кожен із нас.
