Знаєте, шановні читачі нашого сайту, можливо б, і не брався за перо, але вже просто дістало! Недарма автором цих рядків взято у заголовок слова з пісні світлої пам’яті Андрія Кузьменка. Нутром відчуваю, не сьогодні, так завтра неодмінно кинуть, якими б благими намірами зараз не прикривалися…
Напевне, ви обізнані зі ситуацією з будівлею по вулиці Зеленій, 3 міста Чорткова, де з 1962 року на першому поверсі міститься редакція газети «Голосу народу» (63 роки!), яка є власником сайту Чортків.City. Нещодавно ми вас інформували про перебіг важливої для нашої подальшої життєдіяльності наради, яка відбулася 6 березня за участі керівництва Чортківського району, очільників міста та ряду депутатів районної і міської рад, ініціатором якої виступила остання. Були з цього приводу й публікації в Інтернеті, зокрема на нашому сайті Чортків.City. Нагадаємо коротко суть проблеми.
Наприкінці минулого року Чортківська районна рада на своєму сесійному засіданні затвердила грошову оцінку вищезазначеної будівлі з подальшим її продажем, яка становить близько 7,5 млн грн. Однак на згаданому зібранні міський голова Володимир Шматько вніс пропозицію не продавати споруду, а передати з власності територіальних громад району у власність міста з метою подальшого облаштування на першому поверсі краєзнавчого музею, а на другий поверх, точніше, його частину «переселити» редакцію, чи як варіант – вільне крило першого, де раніше було районне радіомовлення. Плюс до цього місто перерахує на рахунок райради субвенцію у розмірі 2 млн грн.
Автора цих рядків неабияк вразила прихильна риторика міського голови, яка була дещо врозріз з діяннями по відношенню до нашого видання, мовляв, які ви молодці, що зберегли районку, єдину в області, хоч ми не є вашими передплатниками, а співпрацюємо з однією обласною газетою. Запевнив, що редакція «Голосу народу» буде знаходитися в цій будівлі, скільки забажає – 25, 50 чи навіть сто років, і це буде прописано окремим рішенням міськради, мовляв, можемо навіть наперед укласти з вами договір. Питання газети – святе! Так і сказав.
Водночас був збентежений, оскільки як можна було почуватися в ситуації, коли, як-то кажуть: тебе без тебе женили, ще навіть не ставши власниками. Гадаю, подібні справи вирішуються дещо іншим чином. Маючи на меті такі грандіозні плани, можна було хоча б поцікавитися думкою з цього приводу колективу. Виходить, нам світить у кращому випадку перспектива зриватися з насидженого місця, де за останніх років 10-15 поетапно робився ремонт за власний кошт, замінено вікна й двері, повністю електропроводку, пошліфовано і полаковано дубовий паркет тощо. Причому практично всі роботи, за винятком кваліфікованих, робилися нашими руками. Тепер перебиратись на другий поверх з крутими сходами (більшість наших відвідувачів – старенькі люди), де лише в половині приміщення зроблено ремонт з постеленим на пісок ламінатом, а інша половина так і не дочекалася свого ремонту за сумнозвісні австралійські гроші. До того ж, попередні орендарі, яких планують повернути назад, коли з’їжджали, прихопили з собою дві кахельні австрійські грубки, якими так пишався відомий історик-краєзнавець, багаторічний директор музею Яромир Чорпіта. З 1979 р. і донедавна функціонував там музей і ні в кого не виникало питання, що він на другому поверсі. Хіба про доступність людей з обмеженими фізичними можливостями, на чому тепер так акцентують увагу, тільки сьогодні зайшла мова? Як вихід – можна встановити ліфт. Чому ми маємо бути розмінною монетою в чиїхось руках?
Про затхле приміщення радіомовлення з промоклими і порослими грибком стінами, де немає ні опалення, ні води, ні навіть туалету, не хочеться й говорити.
Однак, читаючи інформацію, подану про цю ситуацію на офіційних ресурсах міської ради чи у свіжому відео-зверненні міського голови, про це – ані пари з уст! Ось цитати: «Чортківська районна рада планує сьогодні на сесії продати приміщення редакції газети «Голос народу»; «Хочемо залишити там редакцію «Голосу народу», яка залишилася чи не єдиним районним засобом масової інформації в області»; «Міська влада пропонує передати будівлю громаді, таке вирішення питання дозволило б розмістити в приміщенні редакцію районної газети «Голос народу» – щоб вона продовжувала працювати там і надалі». Про переселення ніде не згадується. І кого сьогодні зі знайомих не зустрінеш, навперебій розпинаються: міський голова вас так відстоює!.. Дякуємо панові голові за чудову рекламу, шкода, що не у час передплатної кампанії. Проте, як на автора цих рядків, це більше змахує на те, що нами просто прикриваються.
Що стосується приміщення, перший тривожний дзвіночок пролунав ще наприкінці минулого літа. В часі завершення облаштування території по сусідству АртГаража публічної бібліотеки міської ради працюючі розгородили сітку. Подумалося, мабуть, буде нова огорожа. Але ті пішли далі, почали підчищати кущі і дерева уже на нашій прилеглій території, навіть не поставивши нас до відома. Набравши телефон мера, той одразу заспокоїв: не хвилюйтеся, ніяка це не анексія, просто хочемо допомогти вам трохи навести лад. І далі: у нас є певні плани щодо цієї будівлі, але за що ви переживаєте? Вам (не будемо називати прізвище згаданої ним особи, оскільки це відношення до справи немає) купить приміщення, де ви забажаєте! Можливо, пожартував, але той жарт сьогодні набирає реальних обрисів.
Тому наприкінці вищезгаданої наради, коли вашому покірному слузі надали слово, ним було висловлено жаль з приводу того, що з незрозумілих причин у нас не складається співпраця з міським головою, хоча зі своєї сторони не раз її пропонували. З іншого боку, ТОВ «Редакція газети «Голос народу», як суб ’єкт підприємницької діяльності, зареєстроване тут, у Чорткові, ПДФО з наших зарплат, єдиний податок (ІІІ група), екологічний сплачуються до міського бюджету. За рік набігає сума з п’ятьма нулями. Натомість від міста, де ми провадимо свою діяльність і, звичайно, не можемо обійти важливі події у його житті, за останні років вісім-десять ми не отримуємо практично ні-чо-го! Не кажучи вже про сумнозвісну щорічну примусову передплатну кампанію, активно розгорнуту серед бюджетників та працівників комунальних установ міста. Ні, не вгадали, не на районку – на одне авторитетне обласне видання…
Шкода, адже свого часу ми не раз підставляли плече молодому амбітному сільському голові на зорі його політичної кар’єри, на альтруїстичних засадах популяризуючи його діяльність серед читачів «Голосу народу»: «Приїжджайте, молодь наводить лад у занедбаному сільському парку». «Відкриваємо фан-зону до Євро-2012, більш ніде такої немає». Чи приїжджаючи у часті відпустки з АТО, Володимир Петрович неодмінно забігав до редакції, ділячись нелегкими воєнними буднями, навіть часто давав інтерв’ю телефоном прямо з окопів… Це все – правда, яка збереглася на сторінках пожовклих від часу підшивок газет. Проте, коли ми перейшли на власні хліба і стало зовсім скрутно виживати у складних ринкових умовах, рідна Чортківська громада чомусь махнула на нас рукою…
Після всього вищесказаного якось не віриться у щирість озвучених благих намірів. Ну ніяк не сходяться «пазли», чому раптом так кардинально змінилася риторика? (Дай, Боже, щоб помилився). Наразі це більше змахує на те, що редакцію газети «Голос народу» з більш як 85-літньою історією просто банально використовують у наразі незрозумілій для нас політичній грі. І навіть гарантія пролонгації договору оренди приміщення – на прикладі чинної угоди з райрадою, де з 15-ти років нас витерпіли тільки неповних шість, цьому підтвердження. Тому, хоч не хоч, у недалекому майбутньому швидше за все доведеться іти «з речами на вихід».
Розумію, що після цього допису не факт, що новоявлені претенденти на власність, знаючи їх крутий норов, тепер бодай хоч підвальним приміщенням наділять. Проте як ви хотіли? Промовчати? Виходить як завше: той правий, в кого більше прав. Але ми свої права будемо відстоювати. Принаймні морального права бути тут ми заслужили.
А сесія Чортківської районної ради минулого четверга, 13 березня, так і не відбулася: не вистачило кворуму. Тож як мінімум тиждень, до наступної сесії, можемо бути спокійні. Отак, сидячи на валізах, сьогодні й живемо. (Даруйте за «довгочит».)
P. S. Timeo Danatos et dona ferentes (Бійтеся данайців, що дари приносять). Вергілій «Енеїда»
Любомир Габруський
