У найбільш скрутні часи слово, зокрема, друкована преса, залишається потужною силою, здатною впливати на людей, змінювати їхні долі, формувати громадську думку. Про те, як ведеться місцевій періодиці сьогодні, про виклики, плани і рішення поспілкувалися з Любомиром Габруським — журналістом, редактором чортківської районної газети «Голос народу», ювілейний дев’ятитисячний випуск якої вийде невдовзі, опісля Дня незалежності України, а у грудні виповниться 85 років з часу виходу в світ першого її номера, з чим і вітаємо наших колег та пишаємося дружбою і співпрацею.
Історія й сьогодення газети
Любомир Миколайович — історик за фахом, навчався в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті. У 1995 році закінчив навчальний заклад, чотири роки пропрацював вчителем історії в селі Білобожниця (адже Чортківщина — родинний край чоловіка, тут він провів перші дитячі роки, тут довелося й зростати, і розвиватися як професіоналу в майбутньому). Потім, як згадує, в редакції «Голосу народу» з’явилося вакантне місце, тож вирішив спробувати себе в новій ролі журналіста. Ось так, з січня 2000 року і працює на цій складній, але дуже цікавій ниві.
Слід сказати, що «Голос народу» — газета з давньою історією. В грудні 1939 року вийшов перший номер чортківської районки — тоді вона називалась «Нове життя». Це був орган комуністичної партії — районного комітету і ради депутатів трудящих. Потім у 1962 році відбулася реформа з укрупнення районів і почали створюватися міжрайонні газети — тоді видання й отримало назву «Зоря комунізму» (ця назва перейшла «у спадок» від копичинецької районки). Ця назва залишилась за газетою аж до вересня 1990 року. В «Зорі…» працював тоді редактором Зиновій Фрис, про нього й досі згадують в районі як про керівника-новатора, людину демократичних поглядів. Фрис і перейменував газету на «Голос народу» — гарна і влучна назва, з якою видання живе й до сьогодні. Наступним редактором став Анатолій Шуляк — теж новатор у своєму роді: першою в області газета перейшла на комп’ютерну верстку.
Про співпрацю з Анатолієм Васильовичем мій співрозмовник відгукується дуже тепло, адже перші роки роботи в газеті довелось провести саме під його керівництвом. У 2002 році тодішній редактор чортківської районки призначив Любомира своїм заступником. У 2004 році Анатолій Шуляк змушений був вийти на заслужений відпочинок, а Любомир Габруський тимчасово почав виконувати обов’язки редактора. У травні 2005 року пана Любомира призначили редактором газети. У 2014 році масштабно відзначили 75-річчя заснування «Голосу народу»: тригодинний концерт в районному будинку культури, вітання від районних очільників…
Запитую, чи не було складно керувати газетою на тому етапі, коли дуже багато залежало від волі місцевої влади. «Ми покладали великі сподівання на 2017 рік, коли нам як друкованому органу вдалося здобути незалежний статус. Але зрозуміло, що це був запізнілий процес,— констатує Любомир Габруський. — Втім, наша трансформація відбулася досить цивілізовано, не було ніяких перешкод ні з боку районної ради, ні держадміністрації…»
«Ми мали багато дописувачів»
Сьогодні «Голос народу» існує не лише в паперовому варіанті, а й у віртуальному просторі. Діє сайт «Чортків.Сity», котрий, як зазначає пан Любомир, задумувався не як новинний ресурс, а, скоріше, як майданчик для публікації різноманітних людських історій: «Час від часу ми розміщуємо там матеріали, вони мають успіх. Сайт працює з жовтня 2018 року. Тепер він трохи менше наповнюється, адже немає окремої людини, яка б цим займалася, немає коштів на оплату такої праці. А це — досить складна робота, в режимі 24/7, без вихідних. Поки робимо це самотужки — але я так бачу, що мені вже трохи бракує технічних знань, якихось навичок… Можливо, варто пройти якісь курси медіа грамотності».
Колектив «Голосу народу» сьогодні — невеличкий, п’ятеро осіб. Газета виходить раз на тиждень. Наприкінці 80-х років районка виходила навіть тричі на тиждень — а в період жнив бувало, й щоденно. «Випускався такий собі бойовий листок «Битва за урожай». Журналісти мали мотоцикла, їздили в поля, фотографували комбайнерів… Жартували, що доводилось ночувати у жолобах: на 6-ту ранку мав потрапити на ранкове доїння, — згадує Любомир Габруський. — Пам’ятаю з дитинства — тоді я жив на Хмельниччині, приїжджав сюди на літо у гості до тітки — вона передплачувала «Сільські вісті», «Зорю комунізму», «Вільне життя»… І я дуже переживав, коли ж ті наші Ридодуби потраплять у рейтинг передових господарств по надоях (сміється — авт.). А вже коли втрапив у газету, це була така досить спокійна робота, порівнюючи зі школою. Нас тоді було дев’ятеро працівників у штаті, газета виходила на чотирьох сторінках. Наповнити їх було не так важко. Ми мали багато дописувачів, — на жаль, ці люди поступово відходять у вічність. Особливо в часи ковіду — впродовж одного року померло троє наших позаштатних кореспондентів. Степан Осадца — полковник у відставці, приємний старенький чоловік, який виконував дуже велику роботу щодо пропаганди військової служби. Описував, хто з нашого краю став військовим, офіцером… У віці 92 років відійшов Роман Критюк — дуже активний, цікавий чоловік, вчитель української мови на пенсії, директор школи в Старій Ягільниці. Так само в період ковіду пішов від нас Петро Голінатий — дописував на культурну тематику, був хоровим диригентом, вокалістом, заслуженим працівником культури України. Організував багато хорів, писав власну музику.
Раніше, плануючи черговий номер газети, ми не знали, куди вмістити власні матеріали, адже в пріоритеті завжди були читацькі листи, звернення, статті наших дописувачів. Люди усім цим жили. А тепер їх дуже мало зосталося. Давненько не дописував до нас і Юхим Макотерський — відомий краєзнавець, дослідник, який свого часу відіграв велику роль у популяризації теми Чортківської офензиви, один із перших почав піднімати її з небуття. Коли вийшла друком його книжка «Тигровий скок», Юхим Фотійович презентував її мені, і я опублікував у газеті матеріал під назвою «Тигровий скок Юхима Макотерського». Шкода, що тепер він уже не так активно пише — воно й зрозуміло, торік перетнув 90-літню межу. З інших авторів: активно пишуть для нас Галина Мироненко, Ярослав Дзісяк, Петро Палій, Марія Пожарнюк — вона тепер за кордоном, але теж є активною дописувачкою. Степан Бубернак, на жаль, втратив зір і майже не дописує. Натомість постійним дописувачем є Іван Білик — його матеріали друкуються і в газеті «Вільне життя плюс».
«Є блогери, які мають більше читачів, ніж ми»
Любомир Габруський каже, що в перші роки його роботи в газеті вроздріб надходило приблизно 650 примірників, тираж був 2700. «Коли відбулася Помаранчева революція, народ був спраглий друкованого слова. Тираж «Голосу…»виріс до 3100, — розповідає редактор чортківської районки. — Потім президентом став Янукович, в країні почалося «закручування гайок». Проте, щодо нас, не можу сказати, щоб нам коли-небудь забороняли писати на ті чи інші теми, щось цензурували. До речі, тільки-но я став редактором, у 2005 році ми готували до друку 8-тисячний номер, вперше серед районок області надрукували тоді повноколірну газету. За сприяння Володимира Погорецького, редактора журналу «Золота Пектораль», познайомилися з тернопільським дизайнером Олегом Качалом, — на жаль, уже покійним. Він розробив нам шрифти, дизайн. Газета перейшла тоді на вісім сторінок, а у 2013 році — на 12. У той час ще друкувалася програма телепередач — вона займала дві сторінки. Але коли почався ковід, знову повернулися до восьми сторінок, а в деякі моменти взагалі виходили на чотирьох. Коли почалася повномасштабна війна, тимчасово перейшли на чотири сторінки, чорно-білий друк. Але, дещо стабілізувавши фінансову складову, повернулися до кольору і восьми сторінок».
Попри все, газета продовжує жити, журналісти працюють, доносять до людей актуальну інформацію про життя Чортківщини, розповідають історії… «Звичайно, може здатися, що друкована преса — застаріла і втрачає читача, — каже Любомир Габруський. — Сьогодні є блогери, які мають більше читачів, ніж ми. Але ми вважаємо, що треба працювати таким чином, щоб зберегти паперовий формат — адже це певна традиція, ознака якості, і взагалі газети залишаються потрібними людям».
Уляна ГАЛИЧ.
