Керівництво УПЦ МП несе відповідальність за те, що від 2014 року било у спину Україні. Коли її єпископи зривали мобілізацію в ЗСУ, освячували зброю, з якої тепер вбивають їхню паству, приймали паради в ДНР, розповідали про громадянську війну і Крим, «який сам відпав», самовіддано «боролися за мир» з Києвом і ніколи – з Москвою.
Про це, оцінюючи рішення останнього синоду УПЦ МП (РПЦ в Україні), пише у соцмережі експерт з релігійних питань Віктор Єленський.
Це була неспровокована ворожість. Вже під час російської агресії «князі церкви» отримували землі, навіть ордени, але палко, пліч-о-пліч з московськими дяками стогнали у Страсбурзі про «безпрецедентні гоніння». До 24 лютого верхівка УПЦ МП, яка постійно повторювала, що її паства по обидві боки лінії розмежування, не дуже й приховувала на якому боці вона сама.
Після 24 лютого жодного розкаяння, найменшого натяку на визнання своїх помилок ніхто від цієї верхівки не почув. Зараз її цікавить незмірно більше збереження власної корпорації, ніж доля своєї пастви. Головний ворог – внутрішній, «розкольники з ПЦУ»; серед зовнішніх – не кращий учень у школі ненависті до України патріарх Кирил, а друг нашої країни патріарх Варфоломій.
Звинувачення ПЦУ і Порошенка у російському вторгненні – крок, наскільки я знаю, старанно обміркований, але глибоко хибний з огляду на майбутнє МП в Україні. Таке не скоро (якщо взагалі) забувається. Треба було ще через кому згадати біологічні лабораторії, підлітний час до Москви, фашизм-нацизм, розширення НАТО на Схід та питомі російські землі, підступно віддані Лєніним Україні.
Зараз керівництво УПЦ МП отримало від центральної влади щось на зразок «охоронної грамоти». Там вирішили, що ієрархія МП, разом із ведучими медведчуківських каналів, «перейшла на бік України». Що, принаймні, її «молитовний зв’язок» з Московським патріархатом, який нічим не відрізняється від середнього російського міністерства за ступенем умонтованості в злочинну мілітарну машину, особливої небезпеки наразі не становить. Це не так. Ієрархи «нічого не забули і нічому не навчилися». Просто почитайте інтерв’ю чи Великодні звернення декотрих єпархіальних архієреїв і спробуйте зрозуміти хто на кого напав і хто у чому винуватий. Або порівняйте проповідь митрополита Епіфанія на Вербну Неділю про протистояння неправді з проповіддю у той самий день митрополита Онуфрія про смирення.
Політика «невтручання», яка здійснювалася у релігійній сфері з 2019-го, є хибною. Особливо і передовсім, коли у цю сферу нахабно й масштабно втручається ворог. А спроби перевести «на бік України» керівництво МП в Україні (йдеться саме про керівництво, а не вірних) будуть невдалими, поки вони представлятимуть тут МП. До цих спроб вдавався спочатку і Порошенко, а перед тим Ющенко, а ще раніше – Кучма; їхнє розчарування очікує і на адміністрацію Зеленського.
Керівництво УПЦ МП не хоче будь-що міняти. Воно сподівається заткнути рота невдоволеним; карати і забороняти, зімітувати занепокоєність, провести колись якісь там ним контрольовані, з наперед готовими рішеннями збори, виграти час і залишити все, як було. Воно визирає з-поза спин тих самовідданих батюшок, які прагнуть нагодувати, відігріти, захистити і евакуювати своїх (і не тільки своїх) вірних. Ієрархи намагаються ототожнити Церкву Христову з адміністративно-управлінською структурою, що входить до складу РПЦ і оголосити розрив з цією структурою «зрадою Церкви». Інакше неможливо примусити мовчати совість, яка повстає проти знаходження у лавах натхненників вбивць, мародерів і ґвалтівників. Ви зобов’язані причащатися з цими вбивцями, мародерами і ґвалтівниками з Єдиної Чаші, кажуть ієрархи. Але з тими, хто захищає вас від нелюдей, з жертвами їхніх катувань і погромів причащатися великий гріх. Оце і є формула політики УПЦ МП на біжучому етапі.
І зовсім риторичне запитання: чи має право Українська держава цю політику толерувати?
