Нове дослідження пов’язує загадковий штам “синдрому білого носа” з поїздками між американськими та європейськими спелеологами.
Майже 20 років тому в Нью-Йорку почали масово гинути кажани, їхні морди були вкриті білим грибком. Згодом збудник Pseudogymnoascus destructans (Pd) поширився по всій території США та Канади, де винищив кілька видів кажанів. Але його походження залишалося нез’ясованим. Сьогодні в журналі Nature вчені повідомили, що після багаторічного вивчення кажанів у Європі їм вдалося встановити джерело: великі печери на заході України, які ймовірно відвідували спелеологи, ненавмисно занісши спори гриба до США.
Хоча давно підозрювали, що гриб походить з Європи, точно визначити джерело здавалося неможливим. Одна з причин — величезна кількість печер на континенті, розповів Джефф Фостер, еколог хвороб з Північної Аризонської університету, який не брав участі в дослідженні.
Як зазначається, гриб Pd росте на морді та крилах кажанів під час сплячки. Якщо зараження стає серйозним, тварини прокидаються надто часто, витрачаючи свої жирові запаси і можуть загинути від голоду. Білий ніс (тепер також званий “хворобою білого носа”) знищив мільйони кажанів у Північній Америці та зменшив популяцію трьох видів на понад 90%: північного довговухого кажана, триколірного кажана і малого бурого кажана. Це спричинило екологічні наслідки, оскільки кажани — ефективні хижаки комах, зокрема сільськогосподарських шкідників. У північно-східних США втрати кажанів змусили фермерів використовувати на 31% більше інсектицидів, що призвело до 8% зростання дитячої смертності.
У 2009 році гриб Pd виявили в Європі, а пізніше — в Азії. Але там він не вбивав велику кількість кажанів, що свідчить про те, що гриб присутній там тисячоліттями, і тварини встигли до нього адаптуватися.
У 2015 році біолог Себастьян Пюшмайл і колеги, вивчивши Pd у 18 місцях Європи, виявили велику генетичну різноманітність, але цього було недостатньо для ідентифікації джерела американського штаму.
У новому дослідженні вчені зібрали майже 5500 зразків грибка з кажанів і печер від Фінляндії до Іспанії. Аспірантка Нікола Фішер культивувала зразки в лабораторії, секвенувала ДНК і шукала генетичні маркери, подібні до американських. Виявилося, що кожна печера має унікальну популяцію Pd. Найбільшу подібність з американським штамом показали зразки з карстового регіону на заході України, де розташовані Оптимістична (267 км) та Озерна (143 км) печери. Обидві мають активну спелеотуристичну історію з 1991 року.
Пюшмайл проаналізував звіти і встановив, що в 1990–2000-х роках відбувались обміни між спелеологами з України та штату Нью-Йорк.
“Коли виходиш з такої печери — весь у багні”, — зазначив він. Ймовірно, саме брудний одяг або спорядження містили спори, що потім потрапили до печер США.
Аналіз також показав, що Pd поділяється на дві основні групи: Pd-1 та Pd-2. У США досі потрапив лише Pd-1. Але в Європі Pd-2 заражає більше видів, що свідчить про його потенційну загрозу для Північної Америки.
