Михайло — вогнеметник вогнеметного батальйону 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних сил України. Позивний — Батько. Звання — солдат. Михайло родом з Гусятинського району на Тернопільщині. Мобілізований 22 квітня 2023 року. З навчального центру, де отримав військово-облікову спеціальність вогнеметника, за розподіленням потрапив у 704 полк РХБ захисту у вогнеметний батальйон. Виконував бойові та спеціальні завдання на Бахмутському та Курському напрямках. Нагороджений нагрудним знаком “Золотий хрест” та медаллю “За оборону України”.
Вогнеметник розповів службі звʼязків з громадськістю 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних сил України про те, як надавав вогневу підтримку штурмовим підрозділам, завдавав ураження у відповідь на наступальні дії російських військовослужбовців.
— Михайле, ви раніше служили? Які перші враження були після мобілізації?
— Ні, навіть строкову службу не служив. Головне, спокійно до всього ставитись. Нічого страшного нема в армії. Всього необхідного навчать, все потрібне видадуть. Рано чи пізно довелось би йти служити. Але це за свою державу, у своїй армії, а якщо росіяни захоплять Україну, то поженуть воювати в складі їхньої армії.
— Чого навчали в навчальному центрі?
— Всього необхідного. Вчили з автоматом обходитися. Медицину розказували. Тактику проходили. З вогнеметом працювати навчили. Бо вогнеметник, то не просто стрілець.
— А на навчаннях ви стріляли з вогнемета?
— Так. Не тільки імітація на тренажерах, а й реальні стрільби з вогнемета. А після навчального центру ми два тижні побули в частині і поїхали на схід. Там якраз доукомплектували взвод, тож звідти поїхали під Бахмут. Прикомандировані були до 80-ї ОДШБр. Там воювали декілька місяців. Поки я не отримав поранення, працювали в районі населеного пункту Кліщіївка.
— Як вогнеметників там застосовували?
— Ми діяли в складі штурмової бригади. З підрозділів Сил підтримки нас було по два вогнеметники і по два сапери. Так ми і працювали парами, помаленьку село відбивали.
— Пам’ятаєте перший свій вихід?
—Так, перший вихід запам’ятався. Адреналін зашкалював. Ми ще й відбилися від групи, просиділи під обстрілом цілий день, бо над нами постійно висів дрон. Безпілотник засік, де ми сиділи, тож він коригував, а по нас насипали. Ми цілий день з побратимом (з позивним “Павук”) просиділи в укритті, вийшли аж на вечір.
— Як відбувалось злагодження?
— У нас було все чітко. Перед тим як іти на штурм, ми з хлопцями штурмовиками ходили знайомитися, щоб дізнатися позивні та зрозуміти, що до чого і як. Провели мінімальне рекогностування та й по всьому. Нам поставили завдання і ми його виконували. Звичайно, якщо треба було допомогти щось хлопцям, окрім безпосередніх обов’язків, то ми допомагали. Командири в бригаді, де ми були прикомандировані, ставились до нас добре, своє діло вони знають. Прийшли сказали, що треба на виїзд, поїхали.
— Поставили завдання, що далі?
— Коли ставлять завдання вогнеметникам, то ми спочатку виходимо і дивимось, чи можна вразити вказану ціль, чи не можеш то зробити. Якщо годен, то виходимо працювати. Тебе прикривають, ти виходиш на позицію, відстрілюєшся й відходиш.
— Які цілі вражали?
— Переважно місця скупчення живої сили. Це міська забудова. Було кілька разів, що не мали умов для пострілу, тобто були перепони, щось заважало. Для вогнемета потрібен простір не тільки попереду, а й позаду. А над нами дрони були, то треба було працювати акуратно і оперативно.
— Які враження були від роботи з вогнеметом в бойових умовах?
— Враження нормальні (ред. сміється). Стріляє добряче. Які враження будуть, коли стріляє 120-й під вухом?
— Що скажете про вогнемет і вимоги для роботи з ним?
— Треба мати кмітливість, не боятись ризикувати. І, звичайно, варто набити руку. Щоб ти був упевненим у тому, що виконаєш поставлене завдання. Маєш працювати чітко: зарядити, вистрілити і відійти. Треба бути впевненим в собі. Ти мусиш бути не розгублений, а зібраний. Бо твій постріл буде нездалий, якщо не будеш зібраний. Можеш себе пошкодити. Вогнемет робить свою роботу. Якщо окупанти засіли в хаті і нема як вибити, то тільки вогнеметом.
— Якісь приклади результативного застосування вогнемета ще можете навести?
— Так, ми тоді вийшли працювати парою, як книжка пише. Городи, поле, залізниця. Зайняли позиції за 120 метрів один від одного. І працювали не традиційно, прицільним вистрілом, а навісним. По рації з командиром: “Готові? Готові!”. Постріл — і ми хутко відійшли. Сховалися у підвалі. І тут же на те місце, звідки ми стріляли, приліт касеткою. Ми попали у щось файне. Бо наші дронщики одразу повідомили, що є влучання. А ми що? Ми просто від душі відправили парочку термобаричних снарядів окупантам — феєрверк був добрячий. Влучили у жирну ціль.
— Які відчуття після перших виходів на штурм?
— Та нічого особливого, головне — помаленьку. Було трішки страшно, трішки на адреналіні, як кажуть. Ми працювали з 80-ю: сказали хлопці, що треба там допомогти, прикрити. Ну раз треба, то треба. Питань нема: прикрили, відпрацювали — і в укриття. Пам’ятаю, як відпрацювали і сховалися в підвал. А там 300-й, треба винести на евакуацію. Побігли, зробили.
— А полонених брали?
— Траплялися, брали. Але не багато.
— Скільки перша ротація тривала?
— З липня до жовтня ми ходили на виходи. Але я отримав поранення. Було так: відбили село і підрозділи пішли за залізницю. Звідти Бахмут видно було неозброєним оком. Ми зайшли туди і мали штурмувати посадку. Вороги побачили, що ми зайшли під місток. Ми сховалися, а вони почали стріляти. Тож вони обстріляли той міст навколо, щоб ми не могли вийти. А контрольний — в самий місток. І там вся група під ним. Один тяжко поранений був, то його змогли вивезти на евакуацію. Група не дійшла, всі 300-ті. І потім 80-тка назвала ту трубу “С-300”. До позиції ще було метрів 200-300. Але в результаті ми відійшли до села, зайшли в підвал відпочити. Стояла ніч, надавали першу допомогу хлопцям. Але не розслаблялися сильно, бо розуміли, що поки не розвиднілося, треба хоч до наших еваків дістатися. Уже на еваках нам сказали, що приїде по вас машина. Чекали недовго, приїхала машина, ми поїхали по лікарнях.
— Яку травму ви там отримали?
— У мене там була важка контузія. Затинався, писати не міг.
— Потім після того куди?
— В Краматорську у лікарні нас трохи прокапали, а потім порозбивали по взводах. Мене хотіли послати сюди на лікування. Але одразу стало відомо, що виводять весь підрозділ.
Після лікування була реабілітація. Мені дуже це помогло. З нами психологи працювали. Я їм дещо таке розказав, що їм було з чим працювати, і було цікаво. Розповів, зокрема, про те, що треба робити у випадках, коли людина на фронті впадає у штопор, коли у військовослужбовця шоковий стан. Дівчата-психологи здивувалися трохи, але були вдячні за допомогу. Гарно там, в Пущі-Водиці. Ходили на тренінги, це загалом корисно, класна штука.
— Щось особливого було, що запам’яталося?
— Використовувати тибетські чаші для реабілітації поранених. Це дуже ефективна штука. Плавання в басейні і пів години того сеансу з чашами. Я лежав на животі, бо мені на спині масаж робили. Але масаж з використанням тибетської чаші то ще ефективніше. Або коли чашу на босу ногу ставлять. Терапевт веде по чаші спеціальним пестиком, що більше крутить, то тим більше вона грає. Коли тобі на ногу тією чашею діють, то таке враження, що той звук проходить крізь тіло. І йде з ніг до голови. Потім він ставить на голову, воно вже йде з голови до ніг.
— Контузія серйозна була, як вилікували?
— Контузія не підліковується, її треба виліковувати до кінця. Тож зі мною працювали і лікарі, і реабілітологи, психологи.
— Ви пройшли реабілітацію і повернулись в стрій?
— Так, пройшов ВЛК, придатний. Я відновився і поїхав знову на виїзд у першій половині червня. Спочатку на схід, а потім були в Харківській області.
— І не здогадувались, що на вас чекає попереду?
— Ні, коли були в Харківській області, то про це не думали. Коли вже заїхали в Суми, тоді перші здогадки з’явилися. 6 серпня ми з 82-ю бригадою заходили, а збоку ще працювали хлопці з 80-ї. Ми пішли на Суджу, на Курський напрямок.
— Які відчуття були?
— Особливі відчуття. Ми зайшли на територію ворога і він на це не сподівався. Заїжджали на страйкерах. Штурмові групи заходили окремо, а ми були в резерві командира роти. Але як треба було працювати з вогнеметами, то нас вивозили на позиції.
— Що відбувалося зранку 6 серпня?
— Під’їхали під кордон ми ще вночі. Труби (вогнемети) мали з собою. Дві додаткові труби і БК ще мали в машині окремо. Але не пощастило, бо в неї було влучання, тож там все згоріло. А тільки ми зайшли, почали нас КАБами крити дуже сильно. Ми сховалися. Тоді поїхали десантними машинами в наступну посадку, закопалися. Але як їхали в машині, то трохи ребра потовкло. А коли в посадку залітали, то зразу окопувались. І то не один окоп рили, а два і більше.
— Далі вас евакуювали?
— Так. Була евакуація через поранення.
— А у чому ризики роботи вогнеметника?
— Коли ти зробив постріл, то треба зразу міняти місце, бо на ту позицію зразу буде ворожий прильот. Тому треба заздалегідь вибирати позицію так, щоб можна було швидко і легко відійти.
— Коли працювали, довгі дистанції проходили?
— Так, було в Кліщіївці, що йшли по 8-9 км. Але ми йшли з перекурами. Пройшли трохи, знайшли укриття. Пересиділи трохи, відпочили і далі пішли. Ми мали бути в конкретній годині на точці, а решта то вже наша справа.
— Чому у вас такий позивний?
— Батьком мене якось назвала дружина одного з наших бійців, так воно і причепилося до мене.
— Чим ви до армії займались?
— Я приватний підприємець. Продовольчі товари. 15 магазинів мали. 65 продавчинь у нас було, 15 людей робило на складі.
— Які плани після завершення війни?
— Сім’ю зберегти. За півтора року в мене фактично розпалася сім’я. Маю сина 25 років. Ця війна наробила багато того, чого не треба.
— А що було найскладнішого?
— Коли під час одного з бойових виходів нас почали крити з усього що можна. І ми не могли швидко знайти укриття. І вкопатися швидко не було як. Ото було найгірше. І коли починається паніка теж погано. Але є хтось там зверху, хто дав нам сил і витримки гуртом все те пройти і подолати. І скільки часу вже ми тримаємось проти такого численного ворога.
