Кури нишпорять біля рову, вишукуючи першу зелень навколо неприступної фортеці. На масивних химерних мурах гріється кіт. Його шерсть зливається з кольором старих стін так, що він і сам нагадує цеглинку. Бійниці просвічуються блакитним небом, а з-за двометрової кладки чути собачий гавкіт. Здається, тут ніщо не порушує середньовічної ідилії. Вже століттями на Микулинецький замок ніхто не нападає, але раптом що – він готовий вберегти від куль чи вогню, хоч і частково поруйнований. Споруда виглядає ніби частина ландшафту, вона й сама, мабуть, вже пустила коріння. Дві високі башти стоять, наче стовбури кремезних дубів, а на їхній верхівці проростають вже нові дерева. Немовби, зараз звідкись визирне насторожений лицар: як не в обладунках, то точно в простому полотняному одязі. От і самі стіни попереджають виведеними від руки табличками “Обережно”.
Прописана у фортеці
Фасад оборонної споруди з боку вулиці Галицької створює зовсім інше враження. Просте і домашнє. Замість кованої брами з ґратами, тут зелені ворота з металевих штахет. Біля них мене й зустрічає беззуба але жвава бабця Стефанія. На ній картата спідниця й хустка з люрексом. Сварячись із псами, жінка пропускає мене всередину фортеці – в дитинець. Тут грядка, клумби з автомобільних шин, гараж, шворки для білизни і дві німецькі вівчарки. Це березень 2020 року. В оточенні 75-ти метрів кам’яного муру у Микулинцях досі живуть люди. Ці стіни вже ніхто не штурмує, але й символом свободи їх теж не назвеш.
Сьогодні в частині фортеці – невеликий будинок на два поверхи. Вкритий шифером дах тримає телевізійну антену, а до стіни прибитий електролічильник. Біля воріт припаркований червоний ВАЗ ОКА. На самій “брамі” попередження про чотирилапих охоронців, на мурах – про державних. Це пам’ятка XVI століття. А пані Стефа Болой, певно її остання володарка. Та обраною жінка себе не вважає, хоч і має прописку у майже 500 літньому замку. Без пафосу й офіціозу Стефанія заводить до своєї скромної світлиці. Всередині монументальної споруди – звичайна хата: на кожній стіні по кілька образів, в типовому радянському серванті – посуд, на холодильнику – портрет папи Римського, а на ліжку – подушки, накриті мереживним тюлем. Вікно в кімнаті низьке й заставлене рослинами, найбільше гераней, які тільки збираються цвісти. Схоже, спека сюди ніколи не пробирається, а зараз пані Стефа бідкається на кахляний п’єц. В хаті 14 градусів, тому валянків вона не знімає.
Каже, що сентиментів до фортеці ніколи не мала, але лишилася тут через маму, яка не хотіла покидати рідні місця.
— Моя мама Анна вже 36 років як вмерла, а я досі живу тут через неї. Як нагадую, то й зараз маю нерви, – каже Стефанія, завалюючи стіл стосом фотоальбомів.
— Казала нам із сестрою: ви як хочете, то їдьте, а мені тут кожен камінець дорогий. Отаке-во.
Так і лишилися. Стефанія все життя думала, що це житло тимчасове, тому довго не хотіла витрачатися на гарний ремонт. Старі вікна на пластикові поміняла лише кілька років тому.
— Моя мама мала три кляси, тому відповідала у грабіни за покупки, чеки, бо була грамотною. То ми й в палаці і народилися, – каже мені Стефа про себе і свою сестру, – а виросли тут, – в цьому камінні.
Грабіна
Грабіною пані Стефа називає останню власницю Микулинців – графиню Юзефу Конопку Рей. Вона успадкувала маєток наприкінці ХIХ століття після смерті свого дядька Казимира Конопки. 1884 року, коли в Америці заклали перший камінь у фундамент Статуї Свободи, затвердили нульовий меридіан, а у Франції прийняли закон про свободу профспілок, 28 річна Юзефа Рей отримала ключі від палацу та кам’яної фортеці тут, у Микулинцях. Так розпочався останній період життя містечка під Австро-Угорщиною.
Тоді це був жвавий фільварок на березі річки Серет, де виготовляли цеглу, спирт, оксамит, чавунні казани і рушники, випалювали вапно, добували гравій і варили пиво. За переписами, в Микулинцях початку ХХ століття, розвивали 17 ремесел. Сьогодні ж це селище міського типу за 20 кілометрів від Тернополя, яке найкраще знають за назвою місцевого пивзаводу і за санаторієм “Медобори”. А ще за фізіотерапевтичною лікарнею з вишуканим бонусом. Теперішні пацієнти мають честь займатися лікувальною фізкультурою і приймати ванни в колишніх покоях графині Юзефи. Щоправда, в типовому лікарняному інтер’єрі. Приміщення закладу – це колишній палац родини Реїв, той, у якому й народилася бабця Стефа. Він стоїть за 200 метрів від фортеці. Персиковий фасад у стилі ампір добре зберігся. Прикрашений мужніми атлантами та білосніжними пілястрами, він більше нагадує музей чи галерею. Проте лікувальна функція, яку для будинку знайшли у 1967 році, стала панацею й для нього самого. Так маєток вцілів і зберіг історичний вигляд до сьогодні. А ще став втіленням мрії колишнього власника міста Яна Конопки. Це він у ХIХ столітті загорівся ідеєю санаторію для вельмож. Вода й болото з цілющими властивостями мали озолотити графа. Але оздоровниця на 40 ванн не витримала конкуренції з популярними курортами імперії і закрилася у 1914-му.
Фото палацу Юзефи Рей
батьки Стефанії з графинею Юзефою
Три кляси
— Я не хвалюся, – кокетує Стефанія, і ще раз з гордістю уточнює: моя мама була правою рукою грабіни! Вона мала три кляси! Це от весілля моєї мами Анни в палаці, – схиляється Стефа над маленькою фотокарткою. На ній пара з урочисто-сумними обличчями: молодий чоловік в костюмі з краваткою і наречена з довгою фатою та віночком в дусі західноєвропейської моди початку XX століття. В обох до одягу пришпилені гілочки із святковими стрічками – тогочасні бутоньєрки. Поруч з молодими сидить красиво вбрана старша жінка.
— То грабіна, – пояснює бабуся, – вона дозволила батькам жити тут у замку і дала деревину, щоб вони собі хату збудували. Була дуже доброю.
У Стефанії залишилося лише кілька зображень Юзефи Рей. От вона сидить в кареті, а от позує разом з працівниками маєтку.
Юзефа Рей в кареті
Графиня Юзефа Рей з робітниками
— Я мала більше знимок, – емоційно вигукує бабуся, – та мене вже наманули! Років 5 тому приїхали з Кракова старі жіночки, попросили собі відбити. Я й дала. Вони сказали, що за місяць ксьондз Петро приїде на екскурсію, і привезе знимки назад. І так донині чекаю!
Багато з особистих архівів бабуся знищила й сама.
— Я мала їх море, але вже багато попалила.
Зберегла ті, які їй найцінніші. На одній з таких і зупиняється. Це кольорова потерта світлина, зроблена у Польщі в місті Кловжек. На ній бабуся стоїть на колінах біля цвинтарної плити.
— До тата їздила, – каже Стефа.
Замкове дитинство
Під час Другої світової війни її тата забрали в польську армію. Батьки тоді ще не встигли побудуватися. Малій Стефанії було 8 років, коли вона бачила тата востаннє.
— Нам потім написали, шо пропав безвісти. Мама чекала. Через те й не хотіла нікуди звідси їхати. Якийсь такий дур зайшов бабі. Казала, шо тато заблудить і нас не найде, – зітхає бабця Стефа. Вже через багато років родина довідалися, що батько отримав поранення у Польщі і загинув наступного дня після того, як Червона армія оголосила себе переможцями.
Графиня ж Юзефа до війни не дожила, вона померла 1938-го, переживши чоловіка Мечислава, й обох дітей. Сім’я бабусі Стефанії залишилась жити на території замку. Але коли улюблена служниця стала майже Попелюшкою, сюжет перестав бути казковим. Почалася Друга світова війна.
— Років 8 мені було, зовсім мала була. Наїхало танків всьо подвір’я, обступили буквою пе, – розповідає пані Стефа про дитинство, в якому вона навчилася бути безстрашною. Згадує, як на світанку побачила двох вбитих на вулиці, як дев’ятеро солдатів поховали в склепінні біля фортеці, як німці спали в хаті на соломі з гвинтівками в руках.
— Нам тоді сусідка порося маленьке дала. Не вгледіли, і воно вночі пробралося в хату, такого гвалту наробило! Тепер же думаю, шо солдати могли почати стріляти спросоння. А тоді було зовсім не страшно. Німці були добрі. Вони мали свою кухню і навіть кликали нас на обід, – переконливо розповідає бабуся.
Дитинство Стефанія резюмує однозначно: було дуже бідним. Пам’ятає, як ще до війни з сестрою мали спеціальний сценарій. Бігли в магазин з льодами (морозивом), і питали: “Чи не було нашої мами?” Точно знали, що не було, але розраховували, що хтось все таки пригостить морозивом. Одного разу спрацювало. Перед очима опинився омріяний десерт у високих фужерах, политий ягідним варенням. Діти були в захваті і щиро дякували торговцеві панові Бицю. Тільки не знали, що образили чоловіка, бо так його в містечку називали позаочі, піджартовуючи.
Сильніше дівчат причаровувала тільки “Цукерня”. Щоразу, коли йшли в садок, спішили вперед, аби постояти біля крамниці, поки мама наздожене. У свої 86 Стефанія описує вітрину з найменшими дрібницями:
— Чоколяди-жаби в зелених обгортках були, а ще корови з шоколаду: жовта, зелена, червона… І будиночок з вафель. Пам’ятаю дах червоненький, дверцятка і на стіні намальована драбина, – усміхнено каже бабуся і поринає у спогади.
От маленька Стефа кружляє навколо пишної різдвяної ялинки і задивляється на великі блискучі кулі нагорі. Надворі холодно, але в палаці графині затишно від красивих кахляних пічок. В кожній кімнаті вони різні. У Стефанії улюблена – бузкова.
Сіль історії
Більшість майна з палацу Реїв розграбували ще за життя графині Юзефи. Під час провального походу більшовиків на Варшаву 1920-го. Тому Стефанія пам’ятає тільки кілька вмебльованих кімнат. Відновити весь маєток після погрому так і не вдалося. Бабуся розповідає, що навколо палацу все літо квітли сортові троянди, була оранжерея, а біля входу сторожували кам’яні леви. Та після війни, з встановленням радянської влади, від решток розкоші й того не лишилося. Все потрощили або розграбували. Бароковий микулинецький костел теж потрапив під роздачу:
— Так високо лазили і писали глупості. А я все кажу: як той Бог терпів, шо ні одне не впало! Ну хоть би ногу чи руку зламало, – каже набожна Стефанія, – Я навіть не знаю, хто то. Якісь пацани!
– А тоді в костьолі зробили тево… плодоовощ! Машина заїжджала до костьола і з неї сипали сіль, а в підвалі квасили помідори, огірки, капусту. Певно, тоді відправляли десь на східну Україну. А тепер сіль дуже з’їла костьол. На стінах досі виступає роса. Вчора стояла перед службою, пальцем попробувала, а вона сольона-сольона, – кривиться Стефанія.
Вірянам двері храму відкрили тільки у 1989 році, зараз тут римо-католицька парафія. Для бабусі Стефи костел має дуже велике значення. Вся її кімната наповнена християнськими атрибутами, а вцілілий фотоальбом – світлинами з паломницьких поїздок.
— Ви там знайшли ті, шо з Італії? Я їх не могла спалити, – хвилюється жінка. — Та ми з костьолом були скрізь, де Папа Римський був!
В цих подорожах Стефанії не сподобалося тільки одне: коли перед від’їздом вручили продуктовий пайок “так, наче ми найбідніші”. Певно, не знали іноземці, що у власності пані Стефи ціла Микулинецька фортеця. Хоча й умовно.
Старе фото костелу
Осад
На папері набраний на друкарській машинці текст – коротка історія Микулинецької фортеці, в якій пані Стефанія живе майже 90 років. З приходом совєтів мамі Стефанії – Анні запропонували посаду сторожихи фортеці. А самій будівлі присвоїли статус пам’ятки. Історичну довідку, Стефанія каже, отримали від начальства.
— Туристи ходять, то я, як маю настрій, даю їм читати.
Про історію містечка жінка знає тільки з побаченого чи почутого. Розповідає про велику пожежу, яка трапилася 1903 року. Тоді вигоріло пів міста. Постраждала і синагога, яку більше не відбудували.
— Кажуть, жид булочки пік! – обурено вигукує жінка, – я не розумію, як то у нього зайнялося так, шо горіли всі Микулинці.
Що знає, бабуся іноді розповідає й туристам, які час від часу навідуються оглянути цікавий об’єкт. Але не всі розуміють, як середньовічна фортеця може бути чиїмось подвір’ям. “Осадок остался на всю поездку” якось на форумі мандрівників написав нік Panda Nila. Поскаржився: зайшли подивитися фортецю, а мешканці натравили псів. Довелося дістати ножа, щоб налякати нападників. Інший турист каже, що навіть фотографуватися не захотів, коли побачив ворота і почув гавкіт. Втім, переважно відвідувачі забирають з собою позитивні враження. Вважають, добре, що за фортецею хтось наглядає.
Такої ж думки і в Тернопільському управлінні архітектури. Кажуть, що з часом замок мають перетворити на музей, але поки в ньому живе пані Стефа, цього не зроблять.
А сусіди міркують: “Ніби й не законно, але по-людськи”. До наглядачки фортеці в Микулинцях настільки звикли, що навіть не розуміють здивувань приїжджих.
Вудка самоокупності
Якось польські туристи за розмову і екскурсію запропонували жінці гроші. У відповідь пані Стефа розплакалася. Від грошей відмовилася, навіть трішки образилася. Те, що споруда могла би приносити заробіток бабуся серйозно не сприймає.
На початку дев’яностих у Львові виготовили проектно-кошторисну документацію для микулинецького замку. Запропонували зробити у фортеці 4-зірковий готель: відновити оригінальний об’єм та вручити споруді вудку самоокупності: замок височіє за 200 метрів від міжнародної траси. Інвестор тоді теж знайшовся. Але цього виявилось недостатньо. Щоб взяти пам’ятку в довгострокову оренду і дати їй шанс на іншу історію, треба проявити неабияку наполегливість. Законодавство ревно охороняє спокій історичних споруд, та для них це буває надто згубним. Свобода для такої фортеці може бути фатальною. Без нагляду спадщину часто розбирають на будматеріали. А щоб взяти об’єкт під оренду чи концесію треба щоб у Верховній Раді відбулося голосування. На таку смугу перешкод готовий підписатися далеко не кожен інвестор, тому микулинецький готель досі тільки в проекті.
В обіцяну квартиру бабусю Стефу так і не переселили. Жаліється, що тут немає з ким і на лавці посидіти:
— Було так, шо й старі й малі збиралися. А зараз нема такого. Мені вже так надоїло то всьо. Вже би сіла десь між люди. Де в коридорі 2-3 сім’ї. То ж якось веселіше. А тут сам, та й сам.
Насправді, в стінах замку Стефанія живе не одна. В іншій частині вцілілої фортеці живуть її “квартиранти”. Родина, яку бабуся вже давно безкоштовно взяла на підселення. Але з тих пір, як втратила чоловіка, пані Стефа почувається тут самотньою. Дітей у подружжя не було.
Тепер вона вже не мріє про далекі краї. Тільки розчаровано згадує, про всі втрачені можливості: Польща, Англія, Канада – скрізь була можливість емігрувати. Та свій 86 день народження Стефанія все таки зустріла тут, в Микулинецькому замку, і зовсім не як принцеса.
Сьогодні споруда лишається єдиною в Україні житловою фортецею, де люди ведуть власне господарство. Жити у ній для Стефанії зовсім не честь чи нагорода, швидше власний хрест, який випало нести. Хто його підбере після бабусі, ніхто не знає. І навряд чи свобода для цієї пам’ятки буде хорошим сценарієм.
