Якщо церква благословляє на вбивства, тортури, зґвалтування і розруху, то це не Божа церква. А саме так вчинив патріарх російської православної церкви кіріл і навіть подарував ікону командувачу росгвардії золотову, щоб «оберігала в боях».
Командувач орків пообіцяв завоювати Україну. Кіріл єхидно посміхнувся. У тій посмішці було щось диявольське… І коли увесь світ жахнувся від звірств російської армії, кіріл зовсім не перейнявся болем і стражданнями «православних братьєв», а заповзявся виправдовувати агресію росії. Ось кілька цитат цього безбожного церковника, а насправді — запеклого агента ФСБ із мирським прізвищем гундяєв:
«Україна вісім років намагається знищити Донбас і провести там гей-паради, не можемо допустити цей гріх». «Думаю, що не може бути у наших (російських — авт.) військовослужбовців жодних сумнівів у тому, що вони обрали дуже правильний шлях у своєму житті».
«Ми ні з ким не хотіли воювати, росія ніколи на ні кого не нападала…»
Несусвітня брехня! Але хіба така позиція є відкриттям для когось?
Кіріл давно служить путіну і його диктаторській системі. Російська церква, до якої належить УПЦ МП, давно скомпрометувала себе як ручна структура ФСБ.
кіріл благословить вбивати українців. Страшні воєнні події в Україні фактично стали початком кінця російської церкви на наших теренах. Адже як так може бути, що світ запроваджує санкції проти росії, патріарха кіріла включено в новий пакет санкцій ЄС як «відповідального за військові злочини в Україні», українці намагаються відмежуватися від усього, що нагадує про вбивць, — знімають пам’ятники російським діячам, перейменовують вулиці, відмовляються від російської мови, а тим часом в Україні спокійно продовжують діяти церкви московського патріархату? На патріотичній Тернопільщині і далі доволі комфортно почувається форпост «русского міра» — Свято-Успенська Почаївська лавра. Росія перш ніж захопити наші землі, захопила своєю брехливою пропагандою мізки і душі багатьох українців. Церква — потужне знаряддя в руках путіна. Як можемо спокійно споглядати все це?! Адекватна частина духовенства і миряни УПЦ МП сильно відчули на собі війну, розв’язану московитами. Численні поруйнування храмів в областях, де тривають бойові дії, вбивства і мародерства мирного населення спонукали на відхід від московської церкви. 27 травня в Києві відбувся собор УПЦ МП, під час якого було оголошено про незалежність від москви через внесення кардинальних змін до статуту церкви. Але насправді УПЦ МП і надалі залишається у структурі московської церкви, у прийнятій заяві не було навіть засуджено дії кіріла, а лише тихенько висловлено про незгоду з його позицією. Канонічного виходу УПЦ МП з «лона» російської церкви фактично нема: не можуть проголосити себе автокефалією, бо в Україні вже є автокефальна православна церква — ПЦУ, визнана Константинополем, а приєднатись до ПЦУ їм ніколи не дозволить ФСБ-на машина, до того ж верхівка УПЦ МП не визнає ПЦУ, навіть на офіційному сайті скептично виділяють назву ПЦУ лапками, тож зрозуміло, що конструктивну в таких діях нема. Що казати, якщо так званим собором «диригував» україноненависник новинський, якого «пригрів» московський патріархат і навіть висвятив у диякони.
Таке враження, що УПЦ МП просто хоче перечекати війну, а потім знову покаже себе як ворожа до України московська церква. У соборі брав участь і митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій, якого вважають в УПЦ МП найбільшим молитвеником. Кірілу вигідно, щоб саме така людина очолювала їхню структуру на Тернопільщині, адже до нього горнуться віряни, заплющуючи очі на приналежність церкви. А насправді, судячи з усього, керує тут церквою не митрополит Сергій, а заправляють проросійські ставленики. Саме тому в нашому патріотичному краї, в Почаєві, цей потужний осередок православної віри продовжує насаджувати ідеї «русского міра».
Водночас не менш важлива тут і позиція громадськості та керівництва нашої області. Так, в Україні — свобода віросповідання, але в нашій державі, та ще й під час війни, не може діяти антиукраїнська церковна структура. На жаль, в керівництва України відсутня з цього приводу чітка позиція. Вони воліють відмовчуватися, вичікувати, а на всі вимоги суспільства відповідають заяложеними штампами на кшталт «це питання не на часі». В Україні — жорстока війна, гинуть наші патріоти і діти, ворог руйнує наші міста і села, а українська влада і надалі далека від державницької патріотичної позиції в такому важливому не просто церковному, а передусім світоглядному й ідеологічному аспекті. Навпаки, саме час тепер, як ніколи, відстоювати все українське. Саме час називати речі своїми іменами. Час розірвати зі злом. Час, щоб на українській землі була українська церква!
