Війна в Україні завдає рикошетного удару по найціннішому, що має Росія – по російській класичній культурі. Хоч би чим закінчилася ця війна для України, для Європи та для всього світу, її наслідки для Росії та російського суспільства вже цілком катастрофічні. Фактично відбувається саморуйнування, самоліквідація країни – під бадьоре захоплення більшості росіян – мовляв, “Путін все робить правильно” та “Росія – нація переможців”. Обвал російської економіки очевидний і “лікування” не піддається: навіть якщо скасувати всі введені за останні два місяці 8 тисяч санкцій, відновлення (за ідеальних зовнішніх умов) триватиме не менше 10 років, пише Lenta.ua.
Російському суспільству вже доводиться відмовлятися від звичного способу життя — з улюбленими напоями, їжею, одягом, гарними речами, машинами, смартфонами, іноземними фільмами, широкосмуговим інтернетом, цікавими поїздками по всьому світу, дружньою зацікавленістю росіян з боку іноземців. Натомість — смертні прокляття з усіх країн, згадка “російського військового корабля” та “русофобія”, причини якої залишаються загадкою для більшості російських телеглядачів.
Зміна політичної реальності всередині Росії теж навряд чи багатьох потішить – навіть аполітичних і провладних: треба бути великим любителем “історичних подорожей”, щоб ось так раптом захотіти вирушити з 2022 року в 1952-й, 1937-й, 1918-й або навіть у 1565 -й (рік установи опричнини Іваном Грозним)
Можна, звичайно, переконувати власних телеглядачів, що Росія нарешті стає “по-справжньому суверенною”, “зосереджується”, “розвертається до себе самої”, “завдає рішучого удару Заходу”, вибудовує “Євразію від Лісабона до Владивостока” – з центром у Москві, очищається від чужої та ворожої американо-європейської “погані”, веде “смертний бій” з “українським нацизмом” — принаймні саме такі слова тепер домінують у російському інформаційному просторі.
Але є і поки що неочевидний наслідок для Росії та росіян. І, можливо, саме воно найтяжче.
Це рикошетний удар по найціннішому, що є у Росії: по російській класичній культурі.
І йдеться не лише про те, що світові театри розірвали контракти з оперною співачкою Ганною Нетребко, диригентом Валерієм Гергієвим та сотнями інших культурних талантів і навіть геніїв із Росії. Не лише про те, що понад 100 міжнародних культурних організацій та спілок виключило Росію або припинило співпрацю (зокрема, ЮНЕСКО, Канський фестиваль, Європейська бієнале сучасного мистецтва). Йдеться і не про діячів російської культури (особливо артистів), які нині живуть, підтримали війну з Україною і раптово перетворилися на “колишніх”. Навіть не про те, що в деяких українських містах прибирають пам’ятники Пушкіну або малюють на них букву “Z”, перейменовують вулиці, названі іменами російських геніїв, декларують повну відмову від інтересу до російської культури як такої.
Йдеться тому, що ця війна поставила під питання всю класичну російську культуру як таку — літературу, живопис, музику, кіно, театр, архітектуру, філософію. Всю “російську духовність” та “російську ідею”. Ті самі, які знають і вивчають у всьому світі — на численних університетських кафедрах славістики та русистики. Ту саму, яка про “милість до занепалих”, про “принижених і ображених”, про “сльозинку дитини”, про “світову чуйність”, про “соборність” і “всеєдність”, про “неопір” і “загадкову російську душу”. Адже забуття або “скасування” будь-якої культури (cancel culture), що навіть здійснюється в рамках “колективної відповідальності” за кричущий злочин держави, рівнозначна стирання народу зі світової історії.
Пушкін та Достоєвський, Чайковський та Левітан, Лев Толстой та Станіславський, Шостакович та Володимир Соловйов (засновник російської релігійної філософії), Чехов та Врубель, Ільїн та Бердяєв, Блок, Єсенін, Маяковський, Шолохов, Ейзенштейн, Мельников, Татлін, Щусєв, Малевич, Ахматова, Цвєтаєва, Єсенін, Ельдар Рязанов, Лариса Шепітько, Андрій та Арсеній Тарковські, Микола Рубцов, Висоцький, Бродський, Марк Захаров, Сергій Бондарчук, Олександр Башлачов, Віктор Цой… Загинули під завалами Маріупольського драмтеатру. Були знайдені в Бучі у підвалі — зі зв’язаними за спиною руками та кулею в потилиці. Лежали поряд з іншими вбитими в ямі Мотижина. Потрапили під танковий обстріл на Житомирській трасі під час евакуації. Опинилися на пероні залізничного вокзалу в Краматорську, коли туди прилетіла “Точка У”.
Зараз це питання можна лише поставити — без надії знайти просту відповідь: чому вся ця тонка, вишукана, багатогранна гуманістична культура, найкраща частина якої така популярна і цінується у всьому світі, не вберегла Росію від жорстокості, нелюдяності, геноциду? Чому люди, які вчили в молодших класах на згадку про вірші Пушкіна, читали “Тараса Бульбу” і “Ніч перед Різдвом”, а у старших – розбирали, як внутрішньо перетворюються Наташа Ростова і П’єр Безухов, як повертається до Бога страшний грішник і вбивця Родіон Расколь, “Мені подобається, що ви хворі не мною”, чому ці люди виявилися здатними вбивати цивільне населення, пускати крилаті ракети по житлових кварталах, бомбардувати пологові будинки та школи, зносити православні храми? Чому Буча, Гостомель, Ірпінь, Бородянка, Макарів, Бузова? І чому ті, які не на війні, а вдома, чому вони повірили вигадкам пропаганди про “нацистів” і підтримали вбивство сусідньої країни, в любові до якої всі так довго й завзято клялися? А ті, що наважилися на громадянський протест, опинилися у меншості?
Втім, у Росії немає і раніше не було такої кількості “незгодних”, щоб можна було змінити перебіг історії країни. Але є невелика кількість “декабристів”, які намагаються врятувати чи честь свого народу, чи власну самоповагу, виходячи на свідомо розстрільні акції, — хоч 1825-го, хоч 1968-го, хоч 2021–2022-го.
Висуваються різні версії — чому все відбувається саме так і як співіснувати з російською культурою далі? Крайні позиції добре передбачувані: “скасування”, повне забуття, викидання книг, неграння музики, негляд кіно. На користь цієї позиції — переконання, що Кремль використав російську культуру та православну церкву для інформаційної та смислової війни з Україною протягом останніх десятиліть. “Пушкін – це наш геополітичний проект”, – говорили деякі з розповсюджувачів “Русского Мира”. А ті навколокремлівські інтелектуали, які продовжують будувати плани щодо “денацифікації” України, всі без винятку теоретизують про державний статус російської мови та про просування російської культури та російських освітніх стандартів — у “Малоросії” та “Новоросії”. Інша крайність у сприйнятті російської культурної спадщини – переконати себе в тому, що “культура безсмертна”, “поза політикою”, що Лев Толстой – взагалі пацифіст, і що поети, композитори, художники та кінорежисери не несуть відповідальності за злочини вихованих на їхній спадщині диктаторів та садистів.
Схоже, ця війна розставила багато по своїх шафах і полицях — наприклад, усередині російської євразійської реальності вона відокремила європейське від азіатського: високогуманістична культура і мистецтво опинилися на одному боці, а побутова культура, імперська (точніше, квазіімперська) ідеологія і політична практика ведення війни) – на інший. І людей усередині Росії жорстко розвело з різних боків соцопитувань: одні емігрували, “випали в осад” або опинилися в СІЗО – за антивоєнні висловлювання, мітинги і навіть пісні. Інші — радіють, що Росія ось-ось “поставить на коліна Захід”, що “наші хлопці” “успішно зачищають українських нацистів”, що “повітря стало чистішим”, бо з країни поїхало понад 300 тисяч “ліберастів”. Дехто навіть вимагає, щоб Путін “не церемонився” і скоріше скинув би на Україну атомну бомбу.
Багато дослідників зміцнюються на думці, що в Росії існує не просто дві політичні нації, а чи не два етноси – “росіяни-європейці” і “росіяни-азіати”, і питання про ставлення до війни з Україною виявилося найточнішим вододілом між ними.
Культура, крім естетичної насолоди та піднесення душі, має цілком конкретну і утилітарну мету: бути моральним обмежувачем дій людини в ситуації, в якій інших обмежень не існує — коли немає ні поліції, ні суду, ні начальства, ні закону, ні “понять” .
Коли ти сам – альфа та омега, цар і бог. Коли перед тобою — величезна кількість беззбройних людей, і ти можеш зробити з ними все, що придумаєш: застрелити з автомата, розчавити і переїхати танком, кинути гранату в підвал, спалити, розпиляти бензопилою, гвалтувати п’ятьох, катувати, мучити, відібрати все майно абсолютною переконаністю, що за це взагалі нічого не буде! Можливо, навіть похвалять. У такій ситуації — відсутності зовнішніх обмежувачів — внутрішніми обмежувачами і виступають Біблія, Гомер, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін, Достоєвський, Чайковський, Чехов, Єсенін, Ахматова, Тарковський, Висоцький, Віктор Цой. Або не виступають. За свідченням очевидця, в одній із кімнат у Бучі, де катували та вбивали місцевих, офіцери забули томик Йосипа Бродського. Інтелігенти, певне.
Відважні пані з російськими прізвищами з відділу російського мистецтва Харківського художнього музею рятували шедевр великого російського художника Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (другий варіант картини) та сотні інших унікальних картин – під градом російських бомб і ракет. Пряме влучення снаряда від “борців з українським нацизмом” спопелило квартиру харків’янина Бориса Романченка та його самого — 96-річного (!) в’язня чотирьох (!) гітлерівських концтаборів. Російська “спецоперація в Україні” пояснювалася необхідністю “денацифікації” та захистом “російськомовних”. І ось величезна фугасна бомба (ФАБ-500) зруйнувала Маріупольський драмтеатр (Донецький академічний обласний російський драматичний театр), довкола якого було написано величезними літерами: “Діти”, і завалила уламками багато сотень мирних громадян – жінок та дітей: дивом урятувалося 130 людей. (Театр, до речі, був російськомовним і ставив переважно російську класику.) Однією з причин війни називалося те, що в Україні необхідно захистити від “бандерівців” православні храми, що належать до юрисдикції Московського патріархату. Захистили: у ході нальотів та бомбардувань десятки храмів УПЦ МП зруйновані повністю або частково, постраждала від обстрілу Святогірська лавра, яка завжди вважалася апологетом та розсадником “Русского Мира”.
Російська культура завжди була дуже різною: сільська традиційна великоросійська та міська російська, офіційна та дисидентська, з імперським та антиімперським пафосом, месіанська і ні, створена з подачі держави при держфінансуванні (і це не найкраща її частина!) та створена у духовній опозиції, еміграції, в ГУЛАГу, на засланні, у земляній в’язниці — як протопоп Авакум. Як у будь-якій імперській культурі, починаючи з XVIII століття, багато в ній створили представники інших народів — насамперед українці (як носії української ідентичності — на кшталт Гоголя, так і просто люди українського походження), а також євреї, німці, поляки, грузини, татари, вірмени і бозна хто ще.
Нерідко російський культурний міф ставав інструментом російської зовнішньої політики. особисто з Путіним – навіть у сумнівних ситуаціях (ті ж “Північні потоки”) – не в останню чергу, через схиляння перед російською культурою, через чарівність російської класичної літератури. Іншу країну в подібній ситуації вже давно визнали б “ізгоєм”, “віссю зла”, “агресором”, “варваром”, але міф про “загадкову російську душу” працював завжди безвідмовно.
Чи можлива поезія після Освенціму? Чи можлива російська культура після Бучі та Маріуполя? От було б надзвичайно цікаво у тих, льотчиків, що бомбили Маріуполь, Харків та Чернігів, у тих бійців, що катували, вбивали та мародерили у Бучі, Гостомелі та Бородянці, коли вони постануть перед міжнародним трибуналом, запитати, крім обов’язкових питань: а яке місце у тому вихованні займала російська культура? Як на їхнє становлення вплинули романи Толстого, Достоєвського та Тургенєва, вірші Пушкіна (хоча б зі шкільної програми) чи зворушливі радянські мультфільми, багато з яких створено саме за законами російської класичної літератури? Чи відомі їм імена Андрія Рубльова та Феофана Грека, Андрія Платонова та Андрія Звягінцева? Або слово “культура” у їхній свідомості асоціюється з прізвищами Кіркорова, Баскова, Ольги Бузової та сучасними російськими телесеріалами?
Зважаючи на все, після того, як до багатьох людей в Росії дійде інформація та усвідомлення — що ж насправді сталося в Маріуполі, Харкові, Бучі, Гостомелі, Ірпені, Херсоні і, на жаль, цей список довгий, коли дізнаються про вбитих дітей, про Маріупольський пологовий будинок і драмтеатр, про зґвалтованих дівчаток і жінок, про заміновані атомні станції — багато чесних російських людей, вихованих у традиціях російської класичної культури та літератури, вихованих у традиціях “культури совісті і сорому”, з розвиненим неприйняттям зла і будь-якої несправедливості, просто не зможуть жити із цим моральним тягарем — багато хто прокляне свою батьківщину, багатьом буде по-справжньому соромно, що вони — росіяни і народилися в Росії. Будуть і такі, хто добровільно зведе рахунки – на жаль, у Москві вже відомі такі випадки. Багато совісних росіян вже після війни поїдуть працювати волонтерами — на відновлення зруйнованих українських міст. І кількість готових безкоштовно приїхати та відбудовувати Харків, Чернігів чи Маріуполь, можливо, і буде справжнім показником гуманістичного потенціалу російської класичної культури.
Після війни в неї виникне ще одне призначення: вилікувати російське суспільство від непритомності, мороку, розлюднення, тоталітаризму, несвободи та пропагандистського гіпнозу, розбудити в ньому все те найкраще, що ще не до кінця омертвіло.
Російську культуру, особливо класичну літературу і музику, вивчали у всьому світі не тільки з науково-естетичною, але і з духовно-світоглядною метою – знайти в ній шлях відновлення та перетворення душі, стан причетності людини та Бога, модель воскресіння та ідеального буття. Безсумнівно, її золотий фонд уже давно належить всьому людству — так само, як і спадщина Канта, Гегеля, Гете, Шиллера, Баха, Бетховена, Шуберта, Вагнера, яке, як ми добре пам’ятаємо, не вберегло Німеччину від найбільшого кошмару XX століття .
Тепер, після Маріуполя та Бучі, російську культуру теж вивчатимуть у всьому світі, але, схоже, у меншому обсязі, зі стриманими почуттями та більш прагматичною метою (приблизно як Ева Томпсон, автор “Трубадурів імперії”): виявити, чому люди, виховані на ній чи в її оточенні стали такими? Чому Пушкін, Достоєвський, Толстой і далі за списком не застерегли від варварства та розлюднення? Чому не запобігли саморуйнуванню Росії та російської людини? Чому апофеозом “російськості” стало не перетворення і “вселюдство”, а садизм, хибне месіанство, захват злом і духовна смерть – собі та всім іншим? Чому? Чому? Чому?
Автор: Андрій Окара
Фото: Стас Козлюк / Бабель