Таке трапляється в житті журналіста: ти ніби присутній на урочистому заході, одним оком спостерігаєш за його ходом і одним вухом слухаєш, в той час як в межах дійства вибудовується інший сюжет, не такий духовно насичений, але й не позбавлений інтересу й навіть, якщо хочете, інтриги…
На урочистості біля пам’ятника Тарасу Шевченку потрапив цього року, можна сказати, випадково – саме повертався з вокзалу і побачив у сквері біля театру… хотів механічно написати “велелюдне зібрання”, однак десятки людей навряд чи можна охарактеризувати словом “велелюддя”. За масовістю відзначення 210-ї річниці Кобзаря видалося скромнішим, ніж численні попередні роковини – з приведеними зі шкіл галасливими класами, виступами владних мужів з урочистими обіцянками пам’ятати заповіти Тараса, словом, доволі заформалізованими заходами, які мешканці владних кабінетів відвідували тому, що “так треба”, а тих же учнів привели класні керівники, нерідко – під загрозою санкцій за “непокору”.
Не буду детально описувати театралізоване дійство, молитви, співи, гру на бандурі – цю тему сповна висвітлять офіційні ЗМІ. Мене ж, як згадував на початку, більше заінтригував дехто з присутніх на заході. Як і дехто з відсутніх. Можливо, підводить зір, але серед тих, хто молитовно схиляв голови біля пам’ятника, не помітив міського голови. Раніше, якщо не зраджує пам’ять, він часто був присутній єдиною згуртованою командою з обласною владою. А після того коли обласні вожді поклали квіти до підніжжя монумента, ту ж процедуру повторив (але окремо від них) ще недавній спікер обласної ради. Той самий, який зараз перебуває під дамокловим мечем рідного українського правосуддя і порівняно недавно міг втішитися зміною запобіжного заходу з “цілодобового домашнього арешту” на “домашній арешт в нічний час”. Повторив скромно, просто як приватна особа, щирий поціновувач творчості Шевченка.
Можливо, зір і спостережливість мене вже таки катастрофічно підводять, але його радісних обіймів з недавніми колегами з містечкового владного Олімпу побачити не вдалося. Скромно поклавши квіти, він так само скромно відійшов убік. А у мене в ту мить раптом промайнула в голові зовсім недоречна для урочистого моменту думка: “Хто наступний за ним?” – хоча увесь вигляд владних осіб “при виконанні” свідчив якщо й не про біблійну святість, то, принаймні, про бездоганні чесність і сумлінність. Але ж і у їхнього недавнього скинутого ними з обласного трону діяча теж на обличчі зовсім не написані всі гріхи світу – радше навпаки. І в минулі роки на ті ж роковини Шевченка оте обличчя випромінювало гордість, гідність і всі інші людські чесноти. Але – випромінювало в гурті колег і підлеглих. А тепер от довелося – звісно, не крадькома, не incognito, цілком публічно – але покладати квіти майже в гордій самоті.
Мене ж і далі не полишає ота “липуча” думка: “Хто наступний ?”. І хоча українська Феміда розмахує своїм мечем не надто люто і не виявляє надмірної жорстокості в ставленні до цієї категорії “клієнтів” – це вам не безправні й здебільшого зовсім не заможні ухилянти, яким дають 3-5 років – все ж не можна бути певним, що, за бажання, воно не покладе свою руку на плече практично кожного. І за компроматом справа не забариться. Зовсім інша справа, що з гучних затримань і розслідувань здебільшого виходить гучний “пшик”, але… але це не має відношення до цьогорічного театралізованого дійства, виспівувань “Думи, мої, думи”, “Реве та стогне…”.
І покладання квітів…
Ігор Дуда.
