Анатолій Бабинський, доктор філософії, викладач Українського католицького університету, був немало здивований, коли шукаючи в процесі праці над книгою за матеріалами своєї дисертації “Патріархальний рух в середовищі українських греко-католиків у діаспорі (1964–1989 рр.)” нову літературу на цю тематику, що з’явилась після її, дисертації, захисту в 2020 році, натрапив у науковій статті 2022 року професора Західноукраїнського національного університету в Тернополі Юрія Щербяка та доцентки того ж університету Олександри Патряк (Ідея патріархату української греко-католицької церкви в екуменічній програмі Йосифа Сліпого: витоки та перспективи // Гуманітарні студії: історія та педагогіка, 4, с. 41–59.) на безапеляційне твердження, що ця тема “в українській гуманістиці досліджена недостатньо”. Скрушно вважаючи, що автори не читали його дисертацію, він взявся уважно читати статтю, щоб знайти в ній елементи достатності розкриття тематики, – і був вражений, коли побачив, що такими елементами є, виявляється, фрагменти його дисертації, які автори подають за свій власний науковий доробок, проявляючи натомість в інших фрагментах дивовижну некомпетентність. Можна би було їй не дивуватися, виходячи з того, що тематика статті далека від теми дисертації (з економічних наук) Олександри Патряк (“Облік і контроль корпоративних прав телекомунікаційних підприємств”), але ж докторська дисертація (з педагогічних наук) Юрія Щербяка все ж має відношення до історії УГКЦ (“Освітня доктрина Української Греко-Католицької Церкви та її впровадження в Україні (середина ХІХ–ХХ ст.)”) – хіба би професор їх (статтю та/чи дисертацію) не читав, – пише Збруч.
Під цим сильним враженням Анатолій Бабинський взявся рахувати відсоток плагіату – і виявив, що з 4182 слів статті 1267 були скопійовані з тексту його дисертації. Скільки було вкрадено з інших джерел, він уже не рахував, хоча програма з виявлення плагіату знайшла в тексті статті “запозичення” також і з статей інших авторів, як і самоплагіат, який би також вартувало дослідити на предмет плагіату.
Хоча є у статті, мабуть, і оригінальні кавалки, які більше подібні на кавали в галицькому значенні цього слова. От, наприклад, важко уявити, що хтось ще б потрафив написати таку фразу: “…недотримання прав і свобод, що відбувалися у 1920 році, відбувалося у 2000 році. громадян існувала [Гіль, 1975]” – тут вже йдеться не про семантику чи стилістику, а про те, що автор в 1975 році писав, що було (не буде) в 2000 році.
Поки Анатолій Бабинський готує матеріали до суду за крадіжку інтелектуальної власності, пропонуємо зацікавленим ознайомитися з його блогом на РІСУ, де він викладає пікантні подробиці цього виявленого випадку плагіату – а скільки їх ще в розміщеному “в міжнародних каталогах та наукометричних базах: GoogleScholar, Index Copernicus, НБУВ” scientific journal “Гуманітарні студії: історія та педагогіка”, можна здогадуватися. Найгірше, що такі “студії” кидають тінь на всю українську науку.
ПРО ФЕМІНІЗМ, ПАТРІАРХАТ І ПЛАГІАТ
Анатолій Бабинський
Працюючи над книгою на основі дисертації, присвяченій історії патріархального руху в українській діаспорі у 1963–1989 роках, вирішив переглянути наукові публікації останніх років, чи випадково не зʼявилось останнім часом чогось нового в цій тематиці. Оскільки шукав також англійською, то натрапив на надзвичайно інтригуючий заголовок статті «The Idea of the Patriarchy of the Ukrainian Greek-Catholic Church in the Ecumenical Program of Yosyph Slipyi: Origin and Perspectives» авторства доктора педагогічних наук Щербяка Юрія Адамовича, професора Західноукраїнського національного університету в Тернополі, та доцентки того ж університету, кандидатки економічних наук Патряк Олександри Тарасівни.
Спершу здалось, що автори доволі сміливо підійшли до аналізу діяльності патріарха Йосифа, використавши новітні, прогресивні методи дослідження. Оскільки термін “patriarchy”, як правило, вживається на позначення того патріархату, з яким борються феміністичні рухи, а не того (patriarchate), про який йшлось Йосифові Сліпому. Проте жодних нових і свіжих поглядів на діяльність патріарха чи підходів до її вивчення у цій статті не виявилось. До того ж написання імені Йосифа Сліпого як Josyph, а не Josyf додатково свідчить, що Юрій Адамович і Олександра Тарасівна недостатньо попрацювали над добрим перекладом заголовку.
Друге, більш уважне прочитання статті, принесло ще більше розчарувань, оскільки заголовок цієї наукової розвідки виявився її найменшою проблемою. Чимало запитань викликає доволі смілива заява про те, що «запропонована тема в українській гуманістиці досліджена недостатньо» (с. 43). Можна було б списати це на необхідність збереження певного існуючого ритуалу в «українській гуманістиці», в якій багато наукових розвідок розпочинаються словами «вперше в українській науці», так ніби українська наука це окрема планета від науки світової. Можливо, одного дня ми побачимо роботу, яку відкриватимуть слова «вперше в українській науці доведено теорему Піфагора». Проте список тих, хто, за словами авторів статті, займався окремими аспектами проблеми чи дотичними темами, свідчить, що поза увагою Юрія Адамовича і Олександри Тарасівни залишилось багато інших досліджень цієї проблематики. А тому їм і справді здалось, що вона «досліджена недостатньо».
Звісно, що кількість наукових опрацювань багатогранного життя і діяльності Йосифа Сліпого ще довго буде «недостатньою». Але все ж зроблено тут вже чимало, особливо, що стосується питань, винесених авторами статті у заголовок.
Про те, що автори, мʼяко кажучи, недостатньо добре орієнтуються в темі, про яку вони пишуть, свідчить, зокрема, твердження, що Йосиф Сліпий – це «перший українець, який став ієрархом католицької церкви, кардиналом» (с. 43). Сліпий, звісно, був і ієрархом католицької Церкви, і кардиналом, але він не був першим українцем, який став католицьким єпископом чи був вшанований кардинальською пурпурою. Можливо, на думку авторів, він був першим українцем взагалі? Бо лише в такому випадку це речення набуває сенсу.
Не відповідає дійсності й інформація про те, що славний земляк Юрія Адамовича і Олександри Тарасівни, відомий церковний історик і близький співробітник Йосифа Сліпого Микола Чубатий (автори статті його, правда, перехрестили Михайлом) «був науковим працівником й професором Католицького університету Америки в Вашингтоні» (c. 50).
Ну й моє улюблене: «Аналізуючи питання українського патріархату та ідеї екуменізму, акцентує увагу на мотиві страдницької, переслідуваної Церкви Є. Орловський закликав Ватикан проголосити святими мучениками за віру тих українських єпископів, священиків, віруючих УГКЦ, які загинули в радянських таборах, на засланнях, у Сибіру [Орловський, 1980] (c. 49). Той хто добре знайомий з цією темою неодмінно поставить авторам запитання: «Who is Орловський (?!!), до чого він тут (?!!) і чому він закликав до чогось Ватикан?». Хто не полінується знайти цю статтю, то зʼясує те, що полінувались зʼясувати Юрій Адамович і Олександра Тарасівна. Оскільки це ніякий не заклик, а одна з сотень, якщо не тисяч полемічних і маргінальних статей того періоду.
Решту тексту можна так само розбирати на молекули. Окреме питання слід скерувати до редакторів шанованого видання: як можна було пропустити до друку настільки незграбно написаний текст. До прикладу ось це: «Ідея проголошення Патріархату УГКЦ має як своїх прихильників, так і відвертих опонентів. Суть проблеми полягає в глибокій внутрішній трансформації, спрямованій на пошук національної ідентичності» (с. 43). Нічого не ясно, але звучить дуже «по-науковому». Тут вам і «трансформація», і «ідентичність». Але чи хтось з читачів розуміє, в чому ж «суть проблеми»? Чи ось таке: «Будь-яка християнська церква для збереження єдності та історичної самобутності набуває рангу патріарха і статусу патріархату» (с. 44). Чи справді «будь-яка»? Яка різниця між «рангом патріарха» і «статусом патріархату»? Який взагалі сенс у цьому наборі слів? Чи ось такі уривки незавершених речень: «…недотримання прав і свобод, що відбувалися у 1920 році, відбувалося у 2000 році. громадян існувала [Гіль, 1975]» (c. 49).
Було, звісно, приємно побачити своє імʼя серед багатьох шанованих осіб, які займались цією тематикою. Проте відразу насторожило те, що, посилаючись на одну з моїх статей, автори наводять думки з іншого тексту. Оскільки моя стаття «Ідея патріархату УГКЦ в політичній думці третьої хвилі української еміграції» (Практична філософія, вип. 1 (75) (2020) 141–148) була зовсім не про те, що «ідея патріархату стала чинником мобілізації масового мирянського руху в діаспорі і вона пережила декілька етапів розвитку та трансформацій». Про це я якраз детально писав у дисертації, про яку автори не згадують ні словом, ні духом. Для чого Юрій Адамович і Олександра Тарасівна вдались до такого кроку, було неважко здогадатись.
Будь-хто, хто самостійно писав свою дисертацію, знає її майже напам’ять. Знає, що є за кожною приміткою до тексту, посиланням на архівне джерело, легко впізнає свої висновки та міркування. Тому вже під час першого побіжного читання я мимоволі зупинявся в тих місцях, які мені видались не те, що знайомими, а можна сказати рідними. І Юрій Адамович з Олександрою Тарасівною навіть не спробували їх якось перефразувати чи модифікувати (хіба в двох випадках, див. № 9, 17). З 4182 слів основної частини і анотації статті шанованих авторів 1267 були скопійовані з тексту моєї дисертації. Тобто близько третини тексту.
Звісно, автори подбали, щоб ці, мʼяко кажучи, запозичення містили посилання на джерела, які вони понасмикували з приміток. Інколи навіть не дбаючи, наскільки те чи інше посилання є доречним і відповідним. Мабуть, автори забули, що наукова праця не полягає в переписуванні з однієї книжки в іншу (свою). Науковий текст містить, зокрема, й оригінальні ідеї, міркування, висновки й узагальнення автора. І просте копіювання його джерел тут не допоможе. Якщо б шановні пан професор та пані доцентка не полінувались заглянути в ті посилання, які вони понакидували в своїй статті, то можливо в них би й закрався певний сумнів у якості своєї роботи.
Інколи, правда, складається враження, що ці посилання вставляв генератор випадкових чисел. До прикладу, в цитаті №10 йдеться про те, що дехто з єпископів були «відсутніми на дев’яти з одинадцяти зустрічей українських єпископів, а їхніх підписів немає під письмовим проханням українського єпископату стосовно патріархату». Якщо б Юрій Адамович та Олександра Тарасівна уважно читали текст дисертації, а зокрема й посилання на джерела до цього уривку, то могли б здогадатись, що зробити такий висновок можна лише переглянувши відповідні протоколи, які знаходяться в Історичному архіві УГКЦ в Римі, лише так і не інакше. Натомість у своєму тексті шановані автори вказали джерелом цієї інформації промову Ярослава Стецька на поминальній тризні за Йосифом Сліпим (!!!).
Можна було б подібним чином проаналізувати кожний абзац, який шановні автори не моргнувши оком перенесли в свій опус, проте нехай читач сам робить висновок, переглянувши табличку нижче.
Депутати Тернопільської облради збираються на сесію: чи оберуть нового голову
Не буду приховувати, що мені було навіть дещо приємно перечитати статтю Юрія Адамовича та Олександри Тарасівни. Кожен художник хотів би, щоб його картину вкрали. З іншого боку, ситуація з плагіатом в українській науці свідчить про не найкращий її стан. Ми всі знаємо про ганебну практику написання дисертацій чи статей «під ключ», вже не говорячи про їхню «наукову» вартість. Можливо, цей текст і не писали підписані там автори, проте відповідальність за нього таки є на них. І це профанація науки як такої.
На жаль, в Україні не працює інститут репутації. Бо якби він існував, то «науківці» подумали б з десяток разів перед тим, як публікувати чужий текст під своїм іменем. Навряд чи Юрій Адамович та Олександра Тарасівна якось постраждають через цей допис. Проте хотілося б, щоб їхні студенти не йшли шляхом своїх педагогів. І цей блог є скоріше для них, а не для їхніх вчителів.
Посилання на статтю – Щербяк Юрій, Патряк Олександра. Ідея патріархату української греко-католицької церкви в екуменічній програмі Йосифа Сліпого: витоки та перспективи // Гуманітарні студії: історія та педагогіка, 4 (2022) 41-59.
Копію цілого випуску журналу про всяк випадок завантажив сюди.
Текст дисертації – Бабинський Анатолій. Патріархальний рух в середовищі українських греко-католиків у діаспорі (1964–1989 рр.).
| Текст статті | Текст дисертації | |
| 1. Встановлено історичні передумови та об’єктивні причини зародження руху за патріарший статус УГКЦ в середовищі української діаспори; всебічно проаналізувати основні форми, етапи та пріоритети діяльності українського патріархального руху. Оцінено вплив діаспорного контексту на формування ідей і цілей руху як у релігійній, так і в суспільній площині та його значення для відродження греко-католицького церковного життя в Україні. (с. 41)
|
…встановити історичні передумови та об’єктивні причини зародження руху за патріарший статус УГКЦ в середовищі української діаспори;
– всебічно проаналізувати основні форми, етапи та пріоритети діяльності українського патріархального руху;
– оцінити вплив діаспорного контексту на формування ідей і цілей руху як у релігійній (богословській), так і в суспільній (політичній) площині та його значення для відродження греко-католицького церковного життя в Україні. (с. 20)
|
|
| 2. Перші розмови про можливість заснування патріаршого престолу в межах Київської митрополії припадають на кінець XVI століття і пов’язані були із занепадом Константинополя, а також із планами церковної унії. (c. 44) | Перші розмови про можливість заснування патріаршого престолу в межах Київської митрополії припадають на кінець XVI століття і пов’язані були із занепадом Константинополя, а також із планами церковної унії (с. 54) | |
| 3. Патріархат у Києві повинен був, насамперед, стати місцем зустрічі розділеного київського християнства, а вже кінцевою метою було поєднання об’єднаної Київської Церкви з Римом [Ювілейний, 1988]. (с. 44) | … патріархат у Києві повинен був, насамперед, стати місцем зустрічі розділеного київського християнства, а вже кінцевою метою було поєднання об’єднаної Київської Церкви з Римом. (с. 55) | |
| 4. У контексті процесу формування українського національного руху у ХІХ столітті патріархальна ідея отримала ще одну характеристику, а саме як проект націєтворчий. (c. 44)
|
У контексті процесу формування українського національного руху у ХІХ столітті патріархальна ідея отримала ще одну характеристику, а саме як проєкт націєтворчий. (с. 56)
|
|
| 5. Питання єдності та патріархату Греко-Католицької Церкви стають ще більш актуальними із початком еміграції населення Галичини, Буковини й Закарпаття до США та Канади і утворенням там мережі греко-католицьких церковних громад [Кісь, 2018]. (c. 45) | Питання єдності та патріархату Греко-Католицької Церкви стають ще більш актуальними із початком еміграції населення Галичини, Буковини й Закарпаття до США та Канади і утворенням там мережі греко-католицьких церковних громад. [150] (c. 57) | |
| 6. Перша світова війна та подальші змагання українців за створення незалежної держави сприяли більш інтенсивним контактам між галичанами і жителями Наддніпрянщини. Оскільки ці контакти висували перед греко- католицькими ієрархами і духовенством також питання церковної єдності, то це сприяло черговому відродженню унійного аспекту патріархальної ідеї XVII століття. (с. 45) | Перша світова війна та подальші змагання українців за створення незалежної держави сприяли більш інтенсивним контактам між галичанами і жителями Наддніпрянщини. Оскільки ці контакти висували перед греко-католицькими ієрархами і духовенством також питання церковної єдності, то це сприяло черговому відродженню унійного аспекту патріархальної ідеї XVII століття. [153] (c. 57) | |
| 7. Саме в такому контексті митрополит Андрей Шептицький розглядав запропоноване йому обрання патріархом Київським на православному соборі у 1918 році [Гузар, 2015]. Ця ж ідея простежується у його кореспонденції з представниками православної інтелігенції у 1940-х роках [Пастирські послання, 2010]. Напередодні Другої світової війни актуалізується знову й усвідомлення організаційно-інституційного (інтеграційного) виміру ідеї патріархату. Так, у грудні 1938 року з нагоди відвідин Львова нунцієм Філіпе Кортезі наймасовіша в Галичині українська газета «Діло» опублікувала коментар до візиту, в якому підкреслювалась «потреба створення одної надбудови, гр.-кат. Патріярхату, для ідейного й організаційного об’єднання поодиноких осередків гр.-кат. Церкви» [Відвідини Апост. Нунція, 1938]. (c. 45)
|
Саме в такому ключі митрополит Андрей Шептицький розглядав запропоноване йому обрання патріархом Київським на православному соборі у 1918 році.154 Ця ж ідея присутня у його кореспонденції з представниками православної інтелігенції у 1940-х роках.155 Питання про необхідність подальшого розвитку патріархальної ідеї митрополита Йосифа Велямина Рутського увійшло також до ухвал Львівського унійного з’їзду, який відбувся 22–25 грудня 1936 року. [156] Напередодні Другої світової війни актуалізується знову й усвідомлення організаційно-інституційного (інтеграційного) виміру ідеї патріархату. Так, у грудні 1938 року з нагоди відвідин Львова нунцієм Філіпе Кортезі наймасовіша в Галичині українська газета «Діло» опублікувала коментар до візиту, в якому підкреслювалась «потреба створення одної надбудови, гр.- кат. Патріярхату, для ідейного й організаційного об’єднання поодиноких осередків гр.-кат. Церкви». (c. 58) | |
| 8. Початком патріархального руху, на думку В. Маркуся, слід вважати 11 жовтня 1963 року, коли митрополит Йосиф Сліпий підніс питання проголошення Києво-Галицького патріархату на другій сесії Другого Ватиканського собору. Цим кроком, вважав автор, глава УГКЦ прагнув зробити ідею патріархату «спільною справою, достойною залучення цілої релігійної і національної спільноти» [Маркусь, 1984]. (c. 46) | Початком патріархального руху, на думку В. Маркуся, слід вважати 11 жовтня 1963 року, коли митрополит Йосиф Сліпий підніс питання проголошення Києво-Галицького патріархату на другій сесії Другого Ватиканського собору. Цим кроком, вважав автор, глава УГКЦ прагнув зробити ідею патріархату «спільною справою, достойною залучення цілої релігійної і національної спільноти». [11] (c. 30) | |
| 9. Модель організації національного життя на чолі з етнархом була [життєво необхідною,] оскільки в умовах розпорошення української діаспори лише така «духовна» модель єдності могла забезпечити транскордонну згуртованість. В одному з перших звернень Патріархального руху до українських греко- католицьких єпископів його провід підкреслював, що УГКЦ повинна бути не лише найважливішою релігійною установою, але «чинником нашої духовної сили та єдности і в українських національних справах. Так, як це було на наших Рідних Землях, наша Церква повинна бути і в краях нашого нового поселення виховуючим, об’єднуючим, керівним та репрезентативним чинником» [Справи, 1965]. (c. 47) | … модель організації національного життя на чолі з етнархом навіть більш привабливою, оскільки лише така «духовна» форма єдності могла забезпечити транскордонну згуртованість діаспори. Тому вже у своєму першому розлогому зверненні до українських єпископів провід ККГП підкреслював, що УГКЦ повинна бути не лише найважливішою релігійною установою, але «чинником нашої духовної сили та єдности і в українських національних справах. Так, як це було на наших Рідних Землях, наша Церква повинна бути і в краях нашого нового поселення виховуючим, об’єднуючим, керівним та репрезентативним чинником». (c. 206) | |
| 10. Зокрема, згідно з баченням митрополита Філадельфійського у США Амврозія Сенишина, єпархії та митрополії УГКЦ в діаспорі були автономними відносно одна одної структурами, які підпорядковувались лише римському понтифікові [Рахманний, 1997]. Таку позицію підтримали єпископи Августин Горняк (Велика Британія) і Йосиф Мартинець (Бразилія), а також управа Василіанського чину в Римі. Під час третьої сесії Другого Ватиканського собору всі три єпископи були відсутніми на дев’яти з одинадцяти зустрічей українських єпископів, а їхніх підписів немає під письмовим проханням українського єпископату стосовно патріархату, яке було надіслане на ім’я папи Павла VI 12 листопада 1964 року [Стецько, 1985]. (c. 47) | Зокрема, згідно з баченням (яке базувалося на чинному тоді канонічному праві) митрополита Філадельфійського у США Амврозія Сенишина, єпархії та митрополії УГКЦ в діаспорі були автономними відносно одна одної структурами, які підпорядковувались лише римському понтифікові. Таку позицію підтримали єпископи Августин Горняк (Велика Британія) і Йосиф Мартинець (Бразилія), а також управа Василіанського чину в Римі. Під час третьої сесії Другого Ватиканського собору всі три єпископи були відсутніми на дев’яти з одинадцяти зустрічей українських єпископів, а їхніх підписів немає під письмовим проханням українського єпископату стосовно патріархату, яке було надіслане на ім’я папи Павла VI 12 листопада 1964 року. (c. 87-88) | |
| 11. [Аналізуючи еволюцію розвитку патріархального руху українських греко- католиків зазначимо,] що навесні 1968 року Йосиф Сліпий розпочав свої перші масштабні відвідини країн розселення української діаспори. Візити розпочалися з Канади, а завершилися візитацією Австралії та Нової Зеландії у жовтні того ж року. Відвідини главою УГКЦ осередків українського життя в еміграції супроводжувались велелюдними зібраннями і потужним емоційним піднесенням в середовищі мирян. Ці події відіграли важливу роль у перетворенні окремих комітетів і товариств у масовий патріархальний рух, оскільки вони стали видимим підтвердженням беззаперечного визнання Йосифа Сліпого лідером греко-католицьких українців діаспори. (c. 48-49)
|
Навесні 1968 року Йосиф Сліпий розпочав свої перші масштабні відвідини країн розселення української діаспори. Візити розпочалися з Канади, а завершилися візитацією Австралії та Нової Зеландії у жовтні того ж року. (c. 117-118)
Відвідини главою УГКЦ осередків українського життя в еміграції супроводжувались велелюдними зібраннями і потужним емоційним піднесенням в середовищі мирян. Ці події відіграли важливу роль у перетворенні окремих комітетів і товариств у масовий патріархальний рух, оскільки вони стали видимим підтвердженням беззаперечного визнання Йосифа Сліпого лідером греко-католицького сегменту української діаспори. [386] (c. 118)
|
|
| 12. Прохання про проголошення патріархату УГКЦ, надіслане від імені українського єпископату, було відхилене папою Павлом VI 4 квітня 1970 року, а вже на початку травня про це дізнались широкі маси українських греко- католиків у світі. Вчергове свою відмову римський понтифік повторив у 1971 році [Галів, 1970]. (c. 49) | Прохання про проголошення патріархату УГКЦ, надіслане від імені українського єпископату, було відхилене папою Павлом VI 4 квітня 1970 року, а вже на початку травня про це дізнались широкі маси українських греко-католиків у світі. [412] Вчергове свою відмову римський понтифік повторив у 1971 році. [413] (c. 123) | |
| 13. Розчарування і згасання надій на можливість швидкого офіційного визнання папою українського греко-католицького патріархату дали поштовх розвиткові ідеї проголошення патріархату «знизу», тобто самими вірними, священиками, і єпископами. Ідея не була новою, оскільки вже під час відвідин Йосифом Сліпим Канади у 1968 році його вітали там як «першого українського патріярха» [«За рідний патріярхат», 1968]. (c. 50) | Розчарування і згасання надій на можливість швидкого офіційного визнання папою українського греко-католицького патріархату дали поштовх розвиткові ідеї проголошення патріархату «знизу», тобто самими вірними, священниками і єпископами. Ідея не була вкрай новою, оскільки вже під час відвідин Йосифом Сліпим Канади у 1968 році його вітали там як «першого українського патріярха».[442] (c. 130) | |
| 14. Дослідник П. Біланюк прийшов до висновку, що існуючі патріархати з’явилися як природна еволюція помісних церков згідно звичаєвого права, і тому не були встановлені формально, але були визнані Вселенськими та Помісними Соборами [Біланюк, 1970]. (c. 50) | Богословсько-історичне обґрунтування самопроголошення патріархату було
запропоноване П. Біланюком, який, проаналізувавши історію питання, дійшов висновку, що існуючі патріархати постали як «природній вислід розвитку помісних Церков на підставі звичаєвого права, а тому формально їх ніхто не встановляв, а лише їх визнали такими Вселенські і Помісні Собори». [444] (c. 130) |
|
| 15. У своїй доповіді «Походження східних патріархатів і їх відношення до папської влади» Вільгельм де Фріс, який вважався одним з кращих знавців східного християнства в Римо-Католицькій Церкві, підкреслив, що протягом історії східні патріархати «поставали «знизу», а не завдяки проголошенню якогось декрету «зверху» – чи то папою, чи Вселенським собором» [Чубатий, 1971]. Ця теза лягла в основу обґрунтування акції «Патріярх через аклямацію», яку патріархальний рух розпочав з нагоди другого візиту Йосифа Сліпого до США навесні 1973 року. Того ж року в Австралії, куди він прибув напередодні візиту до Канади і США, було започатковано практику богослужбового поминання глави УГКЦ як патріарха. За свідченням самого Йосифа Сліпого, це відбулось завдяки ініціативі «знизу». Таким чином, вже від 1973 року практика публічного та богослужбового вживання титулу патріарха починає набувати масового характеру [Звернення, 1975]. (c. 50) | У своїй доповіді «Походження східних патріархатів і їх відношення до папської влади» Вільгельм де Фріс, який вважався одним з кращих знавців східного християнства в Римо-Католицькій Церкві, підкреслив, що протягом історії східні патріархати «поставали “знизу”, а не завдяки проголошенню якогось декрету “зверху” — чи то папою, чи Вселенським собором». [445] Ця теза лягла в основу обґрунтування акції «Патріярх через аклямацію», яку патріархальний рух розпочав з нагоди другого візиту Йосифа Сліпого до США навесні 1973 року. [446] Того ж року в Австралії, куди він прибув напередодні візиту до Канади і США, було започатковано практику богослужбового поминання глави УГКЦ як патріарха. За свідченням самого Йосифа Сліпого, це відбулось завдяки ініціативі «знизу». На одній із зустрічей в Австралії, писав він у 1974 році до митрополита Максима Германюка, «/…/ наші єпископи, священики і вірні рішили поминати патріярха». [447] Таким чином, вже від 1973 року практика публічного та богослужбового вживання титулу патріарха починає набувати масового характеру. (c. 130-131) | |
| 16. З великим ентузіазмом учасники патріархального руху зустріли послання кардинала Йосифа Сліпого «Про поєднання у Христі» (1976), яке закликало до всеохоплюючого екуменічного діалогу із православними українцями і прозвучало як альтернатива до ватикансько-радянських перемовин, від яких УГКЦ була відсторонена. Тема взаємин із православними вже була присутня в дискурсі руху й раніше, але саме від цього часу вона все частіше починає фігурувати серед його головних стратегічних завдань [«Пресова конференція, 1976]. Важливим моментом екуменічної програми Йосифа Сліпого стало включення в неї ідеї спільного патріархату, базованої на проектах XVII століття. (c. 51) | З великим ентузіазмом учасники патріархального руху зустріли послання кардинала Йосифа Сліпого «Про поєднання у Христі» (1976), яке закликало до всеохопного екуменічного діалогу із православними українцями і прозвучало як альтернатива до ватикансько-радянських перемовин, від яких УГКЦ була відсторонена. Тема взаємин із православними вже була присутня в дискурсі руху й раніше, але саме від цього часу вона все частіше починає фігурувати серед його головних стратегічних завдань. [495] Важливим моментом екуменічної програми Йосифа Сліпого стало включення в неї ідеї спільного патріархату, базованої на проєктах XVII століття. (с. 147)
|
|
| 17. У жовтні 1982 р. президія УПСО організувала симпозіум у Філадельфії (США) на тему «Богословія мирянства» та видала окрему брошуру матеріалів тієї конференції. У грудні 1983 року була проведена конференція в Торонто (Канада), присвячена проблемі українського екуменізму [Лончина, 1984]. Сама тематика і рівень організації симпозіумів були високо оцінені патріархом Йосифом Сліпим. (c. 51) | У наступних роках в рамках реалізації цієї програми УПСО організувало три наукові симпозіуми: «Богословія мирянства» (30 жовтня 1982 року, Філадельфія, США) і два на тему «Український екуменізм» (2 грудня 1983 року, Торонто, Канада і 28 вересня 1984 року, Пассейк, США). Сама тематика і рівень організації симпозіумів були високо оцінені патріархом Йосифом Сліпим. [555] (с. 167)
|
|
| 18. 20 липня 1980 року представники українських мирян Володимир Янів, Петро Зелений, Богдан Лончина та Мирослав Лабунька були запрошені на аудієнцію зпапою Іваном Павлом ІІ. Це була перша в історії зустріч найвищого рівня, на якій представники патріархального руху мали нагоду особисто розмовляти з римським архиєреєм. (c. 52) | 20 липня 1980 року представники українських мирян Володимир Янів, Петро Зелений, Богдан Лончина та Мирослав Лабунька були запрошені на аудієнцію з папою Іваном Павлом ІІ. Це була перша в історії зустріч найвищого рівня, на якій представники патріархального руху мали нагоду особисто розмовляти з римським архиєреєм. (с. 164) | |
| 19. Смерть патріарха Йосифа Сліпого була трагічною сторінкою в історії патріархального руху і завершила вагомий етап його розвитку і самоусвідомлення. Додаткового стимулу для подальшого розвитку додавав «Заповіт» покійного предстоятеля, в якому він закликав ніколи не відмовлятись від «Патріярхату своєї страдної Церкви», та заява «Львівського крилосу», тобто найближчих співробітників Йосифа Сліпого, які закликали нового главу УГКЦ продовжувати патріархальні змагання: «…Ваш титул Патріярха, який успадковуєте по великім Покійнику, є і буде для Вас хрестом. Але цього хреста скинути Ви не можете ради миру в нашій Церкві, ради тих 400-літніх змагань за нього» [«Становище Львівського Крилосу», 1984]. (c. 52) | Смерть патріарха Йосифа Сліпого була трагічною сторінкою в історії патріархального руху і завершила вагомий етап його розвитку і самоусвідомлення. /…/ Додаткового стимулу для подальшого розвитку додавало «Завіщання» покійного предстоятеля, в якому він закликав ніколи не відмовлятись від «Патріярхату своєї страдної Церкви», та заява «Львівського крилосу», тобто найближчих співробітників Йосифа Сліпого, які закликали нового главу УГКЦ продовжувати патріархальні змагання: «…Ваш титул Патріярха, який успадковуєте по великім Покійнику, є і буде для Вас хрестом. Але цього хреста скинути Ви не можете ради миру в нашій Церкві, ради тих 400-літніх змагань за нього». [570] (c. 173) | |
| 20. Український патріархальний рух був продуктом релігійної, суспільної, політичної та культурної атмосфери, в якій жила українська діаспора у післявоєнний період. Окремі ідеї, які рух активно відстоював (організаційна єдність церковних структур у світі, гідність патріархату, важливість голосу мирян у Церкві тощо), увійшли у ширший богословський дискурс УГКЦ та стають особливо актуальними у нових умовах, насамперед – після легалізації Церкви та відродження її структур у незалежній Україні. Цей висновок обґрунтовує необхідність практичного переосмислення досвіду патріархального руху в контексті включення українських християн до глобальних релігійних процесів і гармонізації внутрішньо-церковних відносин як у лоні Католицької Церкви, так і серед самих греко-католиків. (c. 53-54)
|
/…/ український патріархальний рух був продуктом релігійної, суспільної, політичної та культурної атмосфери, в якій жила українська діаспора у післявоєнний період. Але, насамперед, він є творінням третьої хвилі української еміграції, тому його ідейний, організаційний та діяльний імпульси почали згасати із поступовим відходом з життя її активних представників. Попри це, окремі ідеї, які рух активно відстоював (організаційна єдність церковних структур у світі, гідність патріархату, важливість голосу мирян у Церкві тощо), увійшли у ширший богословський дискурс УГКЦ та стають особливо актуальними у нових умовах, насамперед — після легалізації Церкви та відродження її структур у незалежній Україні. Цей висновок обґрунтовує необхідність практичного переосмислення досвіду патріархального руху в контексті включення українських християн до глобальних релігійних процесів і гармонізації внутрішньо-церковних відносин як у лоні Католицької Церкви, так і серед самих греко-католиків. (с. 236) |
Програма з виявлення плагіату знайшла в тексті Юрія Адамовича та Олександри Тарасівни «запозичення» також і з статей інших авторів. А також самоплагіат. На який, з огляду на все викладене вище, можна вже заплющити очі.
| Запропонована тема в українській гуманістиці досліджена недостатньо. Окремі аспекти проблеми піднімались у працях М. Бендика, О. Волинця, М. Мартиновича, І. Музички, О.Турія. Дослідженням релігійно-церковного життя України, розглядалися: П. Яроцьким, О. Недавньою, А. Колодним, С. Кияком, В. Єленським, які давали свої оцінки зазначеним проблемам.Однак найбільшу цінність для опрацювання цієї теми становлять праці ієрархів УГКЦ, зокрема: митрополита А. Шептицького, патріарха Й. Сліпого, кардинала Любомира Гузара, сучасного Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука. (с. 43)
|
Запропонована тема в українській історіографії досліджена недостатньо. Окремі аспекти проблеми піднімались у працях М. Бендика; О. Волинець; М. Мартиновича; І. Музички. Однак найбільшу цінність для опрацювання цієї теми становлять праці ієрархії УГКЦ, зокрема: митрополита А Шептицького; патріарха Й. Сліпого; сучасного Глави УГКЦ патріарха Любомира кардинала Гузара.
Див. Оксана Волинець. Ідея патріархату Української Греко-Католицької Церкви: історія та сучасність / О. Волинець // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Зб. наук. пр. — Львів, 2008. — Вип. 20 — С. 48-52. |
|
| Визнання за УГКЦ патріаршого устрою фактично міститься в «Артикулах» Берестейської унії, а саме право на висвяту своїх владик, кандидатури яких лише затверджує Папа Римський, право українських єпископів бути прирівняними в статусі до римо-католицьких, право розпоряджатися церковним майном, проводити судову владу у своїй Церкві [Артикули, 2005]. Проте в документи Собору саму ідею патріархату не було внесено, що значно послабило позиції Церкви в майбутньому. (с. 44)
|
Визнання за УГКЦ патріаршого устрою фактично міститься в “Артикулах” Берестейської унії, а саме право на висвяту своїх владик, кандидатури яких лише затверджує Папа Римський, право українських єпископів бути прирівняними в статусі до римокатолицьких, право розпоряджатися церковним майном, проводити судову владу у своїй Церкві [1, c. 72]. Проте в документи Собору саму ідею патріархату не було внесено, що значно послабило позиції Церкви в майбутньому.
Див. Надія Джугла. Українська греко-католицька церква в новому тисячолітті, її вияви й тенденції / Н. Джугла // Світогляд – Філософія – Релігія : зб. наук. праць. – Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – Вип. 3. – С. 160–166.) |
