Василь Дяків — цьогорічний переможець національної премії для вчителів Global Teacher Prize Ukraine 2020.
Він викладає історію, громадянську освіту та основи здоров’я у Заліщицькій державній гімназії, що на Тернопільщині і вже близько тридцяти років працює в системі освіти.
Для Василя Дякова це не перша перемога — минулого року він здобув відзнаку “Вчитель року”. Попри це, своїм найголовнішим досягненням вважає успіхи учнів. На його рахунку 59 переможців обласного рівня Малої академії наук, троє з них стали президентськими стипендіатами.
Про сократівські діалоги з учнями, фільми Docudays UA на уроках, а також про те, чим відрізняються сучасні діти від попередніх поколінь школярів — в інтерв’ю з Василем Дяковим на LB.ua.
Як воно — усвідомлювати себе найкращим учителем країни?
Поки що мене тримають емоції. Ця нагорода дала мені можливість насолодитися моментом і усвідомленням, що вчителі важливі і наша робота може бути оцінена. Адже не так часто педагогів так вшановують. Десятка номінантів — це вчителі, які дійсно креативні, які дійсно багато працюють, просуваючи ідеї Нової української школи та зміни в системі освіти в цілому.
Ви знаєте, хто номінував вас на премію?
Чесно кажучи, я сам себе номінував. Минулого року я теж брав участь і увійшов у топ-50. Я вважав за потрібне показати свою працю. І за 30 років роботи я маю випускників, якими можна дійсно пишатися. Мені хочеться показати дітей: як вони змінюються, як досягають успіху, як змінюють підходи до життя.
Як вирішили стати вчителем?
По-перше, я вчитель у четвертому поколінні. Моя бабуся народилася 1925 року, дожила до 95 років, пережила Голодомор, війну, голод 47 року. Вона вирішила стати вчителем, коли Україну звільнили від нацистів, вступила до Черкаського педагогічного інституту. Але ті роки були дуже голодними, тому бабуся додатково закінчила бухгалтерські курси і переїхала на Західну Україну працювати за направленням. Вона вчила мене читати, дотримуватися певного режиму, брати відповідальність, виконувати завдання, самостійно планувати, коли і що я маю робити. Бабуся була моєю першою вчителькою.
Коли мені було 10 років, народилася молодша сестра Марія. Тоді довгої відпустки по догляду за дитиною ніхто собі дозволити не міг. Відповідно щоліта я мав хобі досліджувати довкілля разом з сестричкою.
З одного боку — бабуся, яка ввела мене у світ педагогіки, а з іншого — сестра, яку я сам уже намагався вчити чого тільки міг, призвели до того, що я зрозумів — навчатися можна поза межами школи. Школа — це завузьке середовище.
Ще один чинник негативний — я наполегливо і вперто не хотів іти в 9-10 класи. Тоді була восьмирічна освіта. Це призвело до того, що я вступив у Чортківське педагогічне училище і закінчив його з червоним дипломом. Там мене вже навчили працювати з дітьми старшого віку.
Я ніколи не вважав себе вчителем одного предмету. На початку 90-х, коли не платили часто зарплату, мені давали викладати різні предмети на заміні. Я приходив і кайфував від цього. Це давало змогу отримати додаткові гроші, з одного боку. А з іншого — підтримував себе в тонусі.
Оскільки ви так давно в системі освіти, які зміни в українській школі бачите зараз, яких не уявляли на початку своєї кар’єри?
Якщо ми говоримо про форму, то, наприклад, діджиталізації в 1985 році не могло бути суто об’єктивно. Змінилася швидкість отримання інформації, адже інтернет і книжка — це речі, які не піддаються порівнянню.
Що стосується організації, то школа змінилася, бо змінилися діти. Кожне покоління зовсім інше, ніж попереднє. Коли я прийшов працювати до школи, то в мене були діти 78 року народження, а зараз я працюю з учнями 2010 року народження. Розрив більш ніж 30 років. Це спонукає вчителя змінюватися і навчатися впродовж життя. Бо ключовий гравець, який генерує зміни в школі — це дитина. А вчителі вже мусять комунікувати, впливати, мотивувати і допомагати дітям шукати своє місце.
Які ви бачите зміни в поколіннях дітей?
У мене була звичка, ще з дитячих років: коли я отримував нову інформацію, я мусив її запам’ятати. У сучасних дітей, у зв’язку з тим, що вуйко ґуґл знає все, так запам’ятовувати не виходить. Але якщо дитина має певні факти в голові, вона може ними оперувати, аналізувати, будувати логічні ланцюжки, робити висновки. Якщо пам’ять не тримається, виникає певна прірва, адже закон простий — навантажуєш мозок, то він працюватиме, як м’яз, не навантажуєш, то він розліниться. Тобто виходить так, що через велику кількість інформації дитина не може фізично її відфільтрувати, а потім і запам’ятати, відповідно — оперувати знаннями.
Тобто ви проти ґаджетів у школі?
Розумієте, ґаджети — це інструмент, яким треба користуватися усвідомлено.
Батьки хочуть спростити собі життя, як і будь-яка людина. Коли дитині рік або два, дають ґаджет, показуючи своїм взірцем, що весь світ є там. Через те, що діти переважно візуали, є велика проблема з тим, що вони бачать щось, але в них немає лексики, слів для того, щоб це описати.
Я за діджиталізацію, бо це вимога часу. Але ґаджети будуть корисні лише тоді, коли дитина їх сприйматиме як інструмент для розвитку.
Наприклад, перед карантином, у березні, я був у німецьких школах. Там тринадцятирічна освіта і у старшокласників упродовж уроку я не бачив потягу до ґаджетів. Потім я спілкувався з дітьми і питав, чи вони мають мобільні. Вони відповіли, що так. Я запитав, чому вони не граються ними. Вони не зрозуміли цього питання, бо знають, що прийшли на урок працювати. Тобто діти усвідомлюють, що їм потрібен цей урок.
Діджиталізація кидає виклик комунікації. Наприклад, зараз, під час дистанційного навчання, ми бачимо дитину, бачимо її очі, але це не те, бо через екран. Ніби інформація доноситься, ніби можна і комунікувати, але немає душі.
Окрім того, з’являються нові виклики; чи ми виховуємо дітей цифри, чи реальності?
Чому це не можна поєднувати?
Якщо дитина в цифрі, вона може створювати власний світ, в якому їй добре. Поєднувати можна, але що переважить — реальний світ, де вона змушена боротися і самостійно шукати відповіді на складні питання, чи світ, у якому можна заховатися й отримувати задоволення?
Яка ваша роль як учителя в пошуках балансу?
Треба показувати багатоманітність світу, і найважче як для вчителя — витягнути дитину з бульбашки ілюзій. Яким чином? Наприклад, маю доступ до теки Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Там є фільми, присвячені підлітковим проблемам, які ми можемо дивитися разом з учнями, наприклад: «Аврора», «Підборіддя» тощо. Я показував п’ятикласникам і шестикласникам фільм про китайську школу гімнастів, і вони не могли зрозуміти, як діти можуть докладати стільки зусиль, аби чогось досягти. Це перший крок до підняття завіси до реального світу. Або фільм «Я люблю тебе, мамо», який показували на “Чілдрен Кінофесті”, — про самотню маму, яка виховує важкого підлітка. Діти були вражені, що таке буває.
До мене можуть прийти учні і сказати, що хочуть бути успішним. Але коли я питаю, як вони планують цього досягнути, то чую відповідь: «Ну, мама купить мені машину». То в чому тоді успіх? Ми починаємо говорити про це. Я люблю використовувати такий метод, як «діалог Сократа» — відповідаючи на мої питання, дитина може сама робити висновки про власні судження. Перевага методу в тому, що мені як учителю при цьому не потрібно критикувати, діти самі все зрозуміють. Щоправда, в школі так поговорити нереально, тому ми розмовляємо на перервах, на прогулянках, у місцях, де діти почуваються у своєму середовищі.
Якщо повернутися до теми зміни поколінь, багато людей вважає, що сучасні діти стали набагато менше читати порівняно з попередніми поколіннями, стали менш посидючими тощо. Чи погоджуєтеся ви з цим?
Так, це проблема. Зараз спонукати дитину читати 200 сторінок буде певним культурним шоком для неї. Це теж один із наслідків діджиталізації, бо водночас треба тримати кілька ліній і не просто читати, а й спробувати зрозуміти прочитане.
Щодо посидючості — це вже питання форми. Класно-урочна система, на мою думку, є кризовою, бо вона заганяє дитину в рабство. Бо відсидіти 7-8 уроків по 45 хвилин для цього покоління нереально. Поки що в державній системі освіти немає такого активного пошуку нових форм навчання.
Але хіба так не було раніше? Адже ми теж прогулювали школу і не висиджували стільки уроків підряд.
Це лише підтверджує тезу про кризу. Тільки, можливо, попередні покоління якось шукали саморегулятори. Мотивація була іншою — наприклад, знали, що за прогуляний урок можна отримати двійку, і це якоюсь мірою працювало. Зараз діти більше прислухаються до власного “я” і менше намагаються чути інших. Їм набагато складніше пояснити щось, донести якусь інформацію на уроці, спонукати працювати в командах.
Коли я навчався, у нас теж було по 5-6 уроків, ми вчилися навіть у суботу. Ми себе змушували йти на уроки. Зараз одиниці дітей можуть сидіти і засвоювати урок.
Однак раніше був ще й примус.
Так, звичайно. Класно-урочна система вся побудована на примусі. Є ще один елемент — сучасне приміщення. Якби всі школи мали такі класи, де можна поставити парти як хочеш і налаштувати групову роботу — це одне. Але коли немає середовища, то вчителю, який навіть знає всі методики, набагато важче працювати.
Ви вболіваєте за ідею зменшення кількості основних предметів до восьми базових у профільних класах. Які курси слід залишити, на вашу думку? Чому так?
У 2027 році, відповідно до концепції НУШ і закону про загальну середню освіту, у нас має бути ЗНО в 9 класах, яке стане підставою для продовження навчання в 10-11 класах. Залишилося сім років, а це мінімум 4-5 поколінь дітей будуть мучитися в старій системі.
Я хотів би, щоб Міністерство освіти і науки дало можливість зробити пілотний проєкт навчання з вісьмома базовими предметами і 12 варіативними. Наприклад, якщо дитина себе бачить у суспільно-гуманітарній сфері, ми залишаємо предмети цього блоку і решту курсів лиш зараховуємо або не зараховуємо, так само з фізико-математичним блоком тощо. Українську мову й іноземну треба лишати для всіх напрямків обов’язковими, бо НУШ передбачає вільне володіння мовами. Ще так само треба вирішити питання з математикою, адже з 2021 року цей курс теж обов’язковий для ЗНО.
У цьому питанні є проблема навантаженості кожної конкретної школи, адже, очевидно, для обов’язкових предметів буде більше годин, ніж для варіативних. Крім того, потрібні чіткі критерії для визначення, чи зараховувати курс. Однак така система дозволить батькам і дітям робити усвідомлений вибір напрямку навчання.
Ви говорите про усвідомлений вибір, однак часто у 15-16 років діти такий вибір не можуть зробити. Я спочатку вчилася в математичному класі, потім у природничому, на бакалаврат вступила на соціальну роботу, на магістра — на журналістику. А така система, здається, створює вузькі рамки.
Моя колега їздила в Нідерланди і розповідала, що там дітям дають вибір після школи — хочуть вони продовжувати навчання в університеті чи ні. Тому що в 9-11 класах робити свідомий вибір надзвичайно складно і це природно. Дорослі мають давати дітям можливість обирати і відповідати за наслідки. Якби в школі запровадити такий пілот, можна було б принаймні зрозуміти, наскільки батьки і вчителі готові давати дітям вільний вибір.
Тут ще варто згадати про підхід НУШ і компетентності, які мають отримати діти на виході зі школи. Чи ви підтримуєте ці ідеї?
Я підтримую ідеї НУШ як стратегію. Але в нас часто-густо ідея реформ зупиняється на ідеї. Зараз ми тупцюємо на місці через певний супротив. У вчителів є так званий предметний шовінізм, коли кожен вважає свій предмет найважливішим, на який потрібно найбільше годин. Зараз ми розпочинаємо формування програм для 5-9 класів і стикаємося з проблемою, що не всі вчителі розуміють, що таке компетентнісний підхід.
Як ви думаєте, чому?
Через страх змін. Це природно. Але так само природно готувати людей до змін. У нас багато хороших ідей існують аж до моменту, коли вони доходять до конкретної людини. Далі вже залежить від цієї людини, наскільки вона вмотивована реалізувати ці ідею. Для цього треба просто бачити, що варто зробити для себе, щоб бути у тренді. Будь-яка реформа не дає миттєвих результатів. Вона спочатку боляче б’є, але з часом дає ефективний результат.
Один з найяскравіших проявів — це бажання вчителів зарубіжної літератури зберегти предмет. На мою думку, література — це інструмент, який можна використовувати в різних ситуаціях, чи з естетичною метою, чи з комунікативною. Спершу вчителі жалілися, що науковці сильно навантажують програму, бо ніколи не бачили живих дітей, які читатимуть стільки книжок, скільки їм пропонують. При цьому що вчителю заважає на рівні свого педагогічного досвіду вносити зміни? Потім прийшла нова програма, і я вважаю, що десяти творів для курсу зарубіжної літератури в школі достатньо. Але ті самі люди, які раніше вважали програму перевантаженою, не погоджуються з цим.
Тому я вважаю, що треба думати самим і пропонувати зміни. При цьому не сподіватися, що їх одразу приймуть.
Під час своєї промови ви зазначили, що вчителі не хочуть бути в ролі прохачів. Що ви мали на увазі?
Я мав на увазі, що вчителі мають самі створювати пропозиції і виходити до суспільства, щоб реалізовувати їх. Прохати, нічого не пропонуючи — це критиканство і патерналізм. Це шлях у нікуди. Зараз НУШ поступово переходить на 5-9 класи, і тут учителі мають хоча б уявляти, як писати свої програми, бо ніхто не заперечує проти авторських ідей. Адже ми прив’язані до підручників лише за змістовим наповненням, а не за формою.
На жаль, за тридцять років ми не сформували критичної маси випускників, які змогли б відстояти цілісність України, не дати анексувати Крим. Це також проблема вчительства. Якщо ми такі успішні, то чому не виховали тих, кого можна назвати особистостями, інноваторами і патріотами, як це прописано в НУШ? Чому таким дітям доводиться виїжджати за кордон? Тому що педагогічна спільнота перебуває у власній бульбашці ілюзій.
Що ви змінюєте в програмі на своїх уроках?
Я з 1999 року постійно беру участь у проєктах, які мають на меті осучаснити викладання історії. Багато батьків і учнів кажуть, що вивчають історію, щоб здати ЗНО і вступити в університет. Хоча історія — це політична наука, яка формує відчуття патріотизму, бачення історичного процесу і держави в цілому. Для того, щоб діти починали думати, треба показувати багатовимірність історії, те, що одне джерело акцентує увагу на одному, інше — на чомусь іншому тощо. А потім ми шукаємо компроміс або, навпаки, бачимо поліфонію світу.
Важливий елемент — візуалізація. Діти багато читати не будуть, тим паче конспектувати. Я, наприклад, часто використовую документалістику, вирізаю сам фрагменти з хронік. Використовую також персоніфікацію. Я намагаюся «завести» дітей в епоху і роздаю дітям ролі Петлюри, Скоропадського, Шевченка. Вони працюють у групах і формують свою думку з позиції конкретної партії. Я люблю інтелектуальні ігри: «Що? Де? Коли?», «Брейн-ринг», «Поле чудес». Ну і, звичайно, діджиталізація. Silverlight Learning Snacks, Class Time — це платформи, які я використовую.
Я часто кажу дітям, що їм не потрібно запам’ятовувати дати, якщо вони не можуть; що достатньо пам’ятати послідовність дій. Це дає змогу побачити стрічку часу. Ми граємо в асоціації. Наприклад, є такий Ізборник Святослава, в якому відірваний шматочок, перша асоціація з ним — миші поїли. Але тут з’являється проблема, бо коли діти піддаються емоціям, вони втрачають зміст. Вони пам’ятають, що було цікаво, що вони сміялися, але не можуть пригадати, про що йшлося. Тому треба вирівнювати баланс у кожному класі, у кожному поколінні.
Часто історію дат, яку викладають у школі, протиставляють історії ідей, яку переважно викладають уже в університетах. Чи можливо все ж історію ідей перенести в школу?
Я це роблю. Я хочу бачити у своїх учнях громадян, які усвідомлюють, що держава — це цінність і класно бути її частиною, творити, працювати. Звичайно, на якомусь етапі треба повертатися до дат і термінів. Історія повинна дати людині усвідомлення місця держави у світі, місця людини у світі і, зрештою, місця взаємодії держави і людини.
Мені здається, що дистанційне навчання трохи спонукало вчителів до певних змін. Наприклад, навіть тим, хто не збирався переходити в онлайн, довелося це зробити. Що для вас змінило дистанційне навчання?
У 2012 році я почав використовувати платформу SkyDrive, яка тепер називається One Drive. Це хмарний сервіс, який дозволяє створити спільний віддалений доступ до документів, завдань, матеріалів уроків тощо. Тоді в мене питали — Василю, що ти там граєшся? А я розумів, що це важливий аспект роботи, і тепер я просто відновив це. Наша школа давно є учасницею проєкту «Освіта Microsoft», у 2017 році ми брали участь у проєкті «Хмарні сервіси в освіті». Тобто ми відчували, що це колись вистрелить, за принципом рушниці на стіні. Мої діти і раніше виконували завдання і надсилали електронною поштою відразу на уроці. Вони також могли виконувати завдання й опрацьовувати матеріал, коли їм зручно, а я з ними працював у форматі консультацій. Тому для нашої школи перехід на дистанційне навчання не був дуже болісним.
Ви знаєте, як далі складається доля ваших випускників?
Я завжди пам’ятаю про те, що вчитель багатий випускниками. Звичайно, ми підтримуємо контакт, хоч не стільки з тими, кого я вчив, скільки з тими, з ким працював позакласно. Адже я починав у школі з посади педагога-організатора і заступника з виховної роботи. Моя випускниця Іринка Вікирчак (представниця лауреатки Нобелівської премії з літератури Ольги Токарчук — LB.ua), дуже гарна дитина, я редагував її першу збірку віршів. Ще є Дмитро Романко, священник, який створив у Львові «Батьківську академію» і допомагає молоді готуватися до сімейного життя. Тарас Прокоп, один з лідерів Громадянської мережі “ОПОРА” в Чернівцях, тепер балотується в мери міста.
Є випускники, які змінювали професії, шукали себе в іншому і, зрештою, знаходили. Успіх багатовимірний, і кожен шукає своє в різних царинах. Якщо ти хороший сім’янин — це теж успіх. Головне — брати і робити, а не прагнути, щоб за тебе хтось щось робив. Якщо вчитель працює за таким підходом, то й учні матимуть схоже уявлення про світ.
Ви вже знаєте, як витратите виграш (250 тисяч гривень на втілення освітнього проєкту — LB.ua)?
Мені поки що треба зробити паузу. Знаєте, успіх — це новий ступінь відповідальності, а я хочу відповідати за свої слова. Тому, чесно кажучи, я не думав про це.
Але ж до школи ви повернетеся?
Звичайно. Зі школи я не піду.
Джерело: ЛБ.ЮА
