“Всіх депутатів на фронт!”. Такими наративами на третьому році повномасштабної війни рясніють соціальні мережі. Часто такі теми роздмухує російська пропаганда, аби посіяти розбрат серед українців та демотивувати їх йти захищати свою країну.
Насправді тих, хто стабільну кар’єру, теплі кабінети та перспективи поміняли на військові будні, дуже багато. Серед них – колишній народний депутат, ексголова Тернопільської обласної державної адміністрації, чинний депутат Тернопільської обласної ради Степан Барна, який захищає Україну на фронті з перших днів повномасштабного вторгнення.
Його старший брат, ескнардеп Олег Барна загинув у бою з ворогом у квітні 2023 року під час ворожого штурму під Вугледаром. 45-річний Степан Барна за час військової служби пройшов шлях від рядового солдата до командира взводу БпЛА «Барні» мотопіхотного батальйону 10 ОГШБ «Едельвейс». Будучи вірним громадянському обов’язку перед Батьківщиною та сповнений бажання правдивої помсти за загибель брата екскерівник Тернопільщини продовжує успішно ліквідовувати противників на Донеччині.
Зустрічаємось зі Степаном Степановичем у прифронтовому Краматорську у коротенькій перерві між службовими обов’язками. Розмову періодично переривають телефонні дзвінки… Командир постійно має бути на зв’язку. І завжди у бойовій готовності.
Чому змінив сесійну залу на військові будні, про власний шлях у берцях, феномен побратимства, як безпілотники змінюють хід війни, чому екснардепа зараз дратує політика та чим загрожує державі розбрат між українцями – Степан Барна поділився із «Західним кур’єром».
– «Хай ідуть воювати депутати, чиновники та їхні діти, а не простий народ». Саме такий меседж сьогодні можна почути від багатьох цивільних. Як ви, Степане Степановичу, реагуєте на такі наративи?
– Україна – це держава всіх громадян, а не лише чиновників та депутатів. Тому всі українці, без винятку, зобов’язані захищати свою Батьківщину. Незалежно, чи ти депутат, чи міністр – колишній, діючий, чи ти фермер чи простий робітник – захист України є обов’язком кожного. Якщо ми цього не робитимемо, то майбутнього у цій країні не буде ні нам, ні нашим близьким, ні нашим дітям. Ті, хто так кажуть – просто шукають собі виправдання, чому вони не тут. Особисто в мене є достатньо підстав для звільнення, однак я залишаюсь на фронті, бо бачу і розумію масштаб трагедії війни.
– Розкажіть, коли і як розпочалась ваша військова кар’єра?
– Перед початком повномасштабки я займався підприємницькою діяльністю, був і залишаюсь депутатом Тернопільської обласної ради. Що стосується моєї військової кар’єри, то вона триває вже майже шість років, з яких понад тисячу днів – безпосередньо на фронті у складі 10 ОГШБ «Едельвейс». Будучи на посаді голови Тернопільської ОДА, формував 105 бригаду територіальної оборони. Популяризуючи службу в резерві, у 2018 році підписав контракт оперативного резерву другої черги з 105 бригадою ТрО. Восени 2019 року я проходив навчальні збори на полігоні. Це якраз були збори 10 ОГШБр.
Пройшовши цей вишкіл, прийняв рішення продовжувати службу в резерві та підписав контракт оперативного резерву першої черги з 10 ОГШБ, так як це можна було зробити тільки з бойовою бригадою. 24 лютого, згідно з указом Президента України, як резервіст оперативного резерву першої черги, прибув у місце розташування 10 ОГШБр і до цього часу несу службу у «десятці». Зокрема, з серпня 2022 року служу у мотопіхотному батальйоні.
– З яким званням ви прийшли у 10 ОГШБр та який кар’єрний ріст пройшли?
– У «десятку» я прийшов у статусі рядового солдата. За підсумками зборів на полігоні мені було присвоєно звання старшого солдата. Під час повномасштабного вторгнення пройшов майже всі щаблі сержантських звань – від молодшого сержанта, сержанта до старшого сержанта. Згодом отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта. Наприкінці минулого року комбат поставив переді мною завдання займатись формуванням позаштатного підрозділу авіаційних безпілотних комплексів МПБ.
Була сформована група з 15 осіб, які, і я в тому числі, пройшли навчання з управління дронами. У лютому 2023 року ми зайшли на бойові позиції на Донеччині. Спочатку працювали як позаштатний підрозділ ударних дронів. Коли командування бригади побачило результати роботи нашого підрозділу, постало питання формування штатного підрозділу БпЛА – окремого взводу у штаті МПБ. У липні 2024 року я був призначений командиром взводу БпЛА МПБ – так званого підрозділу «Барні».
– Цивільні мають змогу бачити ефективність роботи дронщиків у відеороликах, які періодично оприлюднюються у соцмережах. Розкажіть більше про команду «Барні». Хто ці люди, які так нещадно ліквідовують противника?
– Пілотами дронів взводу «Барні» є як новобранці, так і хлопці, які пройшли бойовий шлях від початку повномасштабного вторгнення на різних спеціальностях та у різних підрозділах. Скажу по правді, більшість наших дронщиків – це «самородки», які у цивільному житті не мали справи з безпілотниками, але в силу обставин стали справжніми асами з управління бойовими «пташками».
Хтось працював будівельником чи автомеханіком, хтось їздив на заробітки за кордон, хтось працював у нафтовій галузі, а хтось займався фермерством. Класичний робітничо-селянський підрозділ, який тримає у постійній напрузі «другу армію світу» (усміхається). У підрозділі є хлопці, які отримали поранення і знову повернулись на службу. А родини загиблих бійців активно допомагають та регулярно донатять на потреби взводу.
– Ви особисто літаєте теж?
– Не дуже. У мене занадто холеричний характер, щоб управляти дроном (усміхається). У підрозділі є хлопці, які це роблять професійно. На фронті кожен має робити свою роботу якісно. Моїм завданням є формування особового складу взводу, управління, координація та забезпечення підрозділу необхідними ресурсами для виконання бойових завдань. Варто зазначити, що підрозділ БпЛА – це не тільки пілоти. Ефективність роботи взводу залежить від злагодженої роботи всіх членів команди.
Важливу роль виконують водії, які доставляють пілотів на бойові позиції, інженери, які займаються підготовкою дронів до бойових завдань, сапери, які готують БК для «пташок» тощо.
– «На нулі» буваєте?
– Звісно. Адже я починав свій шлях, як військовослужбовець зенітно-артилерійського взводу і проводив «на нулі» від 10 до 15 діб. Тож бойові позиції та контузії – невід’ємна складова мого життя.
– Тобто, ви б не відправили своїх підлеглих туди, куди б самі не пішли?
– Однозначно. Перебувати на позиціях дронщиків легше, ніж на позиціях піхоти, де ми були раніше. Водночас, пілоти є пріоритетною ціллю для ворога. На війні ніхто не застрахований.
– Окрім ювелірної вправності в управлінні дронами, українські захисники постійно вигадують нестандартні «гостинці» для окупантів. Може поділитесь, чим «пригощаєте» російських солдатів?
– Ще десь пів року тому, щоб дістати тротил, нам доводилось вручну діставати його з БК та мін. Зараз ми дійшли до того, що протитанкові міни ТМ-62 скидаємо з дронів на позиції окупантів. До міни прилаштовують додаткові елементи, щоб прикріпити до дрона і примусити вибухнути пристрій, який має спрацьовувати під вагою кількатонного танка. Вага ТМки становить 10 кг, з яких 7 кг – це маса самого тротилу. Коли вибухає така міна, окупантам стає дуже гаряче (усміхається). Підняти ТМ-62 може масивний дрон.
Для стандартних FPV скиди робимо власноруч – волонтери забезпечують нас корпусами, а ми вже наповнюємо їх «начинкою». Є три види скидів для дронів – акумулятивні (для техніки та броні), осколкові (для особового складу) та фугасні (для розбирання бліндажів). Для випалювання посадок використовуємо «дракони» – скиди, наповнені запалювальною авіаційною сумішшю. Кожен підрозділ має свої «секрети кухні», як і що краще додати до БК, щоб гарно «підсмажити» орків. Це, як у кожної господині, є свій рецепт борщу.
– Скільки дронів використовуєте в середньому за місяць?
– Все залежить від ситуації на фронті. В середньому в межах МПБ використовуємо не менше 300 FPV-дронів, десятки «мавіків» – денних та термальних, «Кажани», «Вампіри», «бомбери». На жаль, і втрачається багато, бо на полі бою не все залежить від професійності пілота. Щодо ефективності використання FPV-дронів, то можемо констатувати, що в межах 70-80% «камікадзе» попадають в ціль.
– Окрім самих дронів для ефективної роботи підрозділу БпЛА потрібно багато обладнання та комплектуючих. У скільки обходиться утримання взводу БпЛА і звідки берете ці кошти?
– На утримання підрозділу БпЛА в місяць потрібно 300-400 тисяч гривень. Це окрім дронів. Є два джерела, звідки ми беремо гроші. Перше – ті кошти, які скидають нам люди та збирають волонтери, друге – скидаємось самі. В місяць майже кожен боєць залишає по 10 тисяч гривень зі своєї зарплатні на потреби підрозділу.
Також, за знищені цілі пілотам виплачують премії. Ці кошти теж намагаємось спрямовувати на бойові потреби підрозділу. Щоб ви розуміли, до кожного дрона, який надходить до нас, треба вкласти мінімум 200-300 гривень, щоб він полетів: встановити плату ініціації, вус детонації, електросірник. Мінімум 10% FPV-дронів, які до нас потрапляють, потребують ретельної «ВЛК» і можуть забрати дуже багато ресурсу – до 3-4 тисячі гривень кожен. А ще постійно треба ремонтувати «мавіки», РЕБи, обслуговувати автомобілі тощо.
– Нещодавно завершився збір на ударний комплекс БпЛА «Heavy Shot» для взводу «Барні». За не цілий місяць було зібрано понад 3 мільйони гривень, що в нинішніх реаліях – «задача з трьома зірочками». Розкажіть, що може цей дороговартісний комплекс?
– Ударний комплекс БпЛА «Heavy Shot» – це два великі безпілотники, які роблять роботу з подвійною потужністю. Кожен з них здатен піднімати до 20 кг вибухівки, літати за десятки кілометрів за лінію фронту, точково скидати «вантаж» на голову супротивнику, техніку, склади й командні пункти. Водночас, вони є стійкішими до систем РЕБ.
Вартість комплексу «Heavy Shot» разом з комплексом контрбатарейної розвідки «Сова» 3 млн 600 тис. грн. Половину суми, а це 1 млн 600 тис. грн, виділив «Благодійний фонд Порошенка». Більше половини необхідної суми вдалось зібрати завдяки небайдужим людям з моєї рідної Тернопільщини, інших областей України та за кордоном. Долучались до збору й бійці МПБ та 10 ОШГБр. Збір координувала наша «штатна» волонтерка Олександра Васількова, яка опікується мотопіхотним батальйоном. При нагоді, хочу висловити велику вдячність всім цим людям за підтримку і довіру.
– П’ятий президент України суттєво допомагає 10 ОГШБр та мотопіхотному батальйону зокрема?
– Цього року взвод «Барні» отримав від «Благодійного фонду Порошенка» вже майже пів тисячі FPV-дронів. Нещодавно Петро Олексійович передав нам сотні FPV-дронів «Moskal hunter». Ці бойові «пташки» були названі на честь позивного колишнього командира мотопіхотного батальйону Сергія Яндульського, Героя України на позивний Хантер. Окрім цього, для потреб «бійців-едельвейсів» було передано екскаватор, вантажівки DAF, банно-пральний комплекс, розвідувальні нічні та денні дрони, РЕБи, колеса та багато інших потрібних речей.
– Віднедавна у військовозобов’язаних є можливість напряму долучитись до певного підрозділу на обрану посаду. Чи проводить рекрутинг взвод «Барні»?
– Я свідомо не роблю публічного рекрутингу, щоб люди не думали, що потрапивши у підрозділ до Барни, для них буде якась поблажка чи створена «подушка безпеки». Це війна. У нас теж бувають втрати. Оборона країни тримається на поті та крові, на титанічних зусиллях бійців.
Мені потрібні люди, які свідомо прийняли рішення стати на захист Батьківщини. З ними ми й проводимо співбесіди щодо вибору посади у підрозділі. Так, за останні два місяці до нашого взводу доєднались шестеро добровольців. Однак, потреба у професійних пілотах дронів буде завжди. Не кожен може якісно управляти дронами в умовах бойових дій. Тут є своя специфіка. Навіть на рівні характеру людини.
– За оборону якої ділянки фронту відповідає мотопіхотний батальйон?
– Бійці 10 ОГШБ «Едельвейс» тримають близько 22 кілометрів лінії оборони на Донеччині. Зона відповідальності мотопіхотного батальйону – трохи більше чотирьох кілометрів.
– Як змінили дрони хід війни на третьому році повномасштабки?
– Найперше, дрони мінімізували участь піхоти у ближніх боях. Завдання пілотів – виявити та ліквідувати противника іще на підході. Зараз дрони – це найточніший вид зброї, який має місце на фронті. Ні мінометом, ні гарматою, ні танком так точно не попадеш у ціль, як дроном. Водночас, це дуже ощадний вид зброї. До прикладу, один артснаряд 155 мм коштує 3-4 тисячі доларів. Для того, щоб попасти в ціль по нормативу потрібно зробити 4-5 пострілів з гармати. Тобто, ураження цілі з артилерії може обійтись у 20 тисяч доларів. Один FPV коштує приблизно 300-500 доларів. Наразі «пташки» досить ефективно компенсують снарядний голод на фронті і їх ніколи забагато не буває.
– На початку розмови ви сказали, що маєте законні обставини звільнитись зі служби. Ваш рідний брат Олег Барна загинув на фронті, ваші батьки вже поважного віку і потребують догляду. Що вас мотивує залишатись у строю?
– Найперше, це обставини. Я ж бачу, що відбувається… Людей, які можуть воювати стає все менше. Друге, це відповідальність і бажання помсти за брата Олега, який загинув в бою з росіянами під час штурму під Вугледаром. Хоча брат мав серйозні проблеми зі здоров’ям після ДТП, він добровільно взяв до рук зброю і став на захист України. Він служив у піхоті. Не елітних військах, а в найважчих і найважливіших. Третє, це люди, з якими я пройшов горнило війни.
Побратими – це, мабуть, ключовий момент, чому я залишаюсь на фронті. Це люди, які стали мені ріднею. Ми разом переживаємо всі випробовування, біль втрати та радість від вдало виконаного завдання. Побратимство – це, без сумніву, феномен війни. Коли людина, яка ще недавно була тобі незнайомою, готова прикрити тебе, ризикуючи своїм життям та здоров’ям, а ти у свою чергу теж готовий зробити все, аби спасти свого бойового товариша. На війні зовсім інші ціннісні критерії. Мені на фронті спокійніше, ніж в тилу.
– Чи слідкуєте за політикою?
– Зараз політика мене тільки дратує – в такому вигляді, в якому вона є сьогодні. Не можу дивитись на ту всю історію… Під час війни має бути одна політика – об’єднання суспільства навколо перемоги над російським окупантом. Всіх, незалежно від партійної приналежності та політичних вподобань. Якщо стоїть питання виживання країни, всі зусилля, ресурси – фінансові, матеріальні, людські, інтелектуальні тощо мають бути сконцентровані на одному питанні – як перемогти російського окупанта. Маю надію, що війна стане «вакциною» для українців від популізму.
– Чим, на вашу думку, загрожує нашій країні, якщо українці не об’єднаються?
– Втратою державності. В історії України вже є гіркий досвід втрати державності, здобутої під час Української революції 1917-1918 років, яка через внутрішні міжусобиці та конфлікти між лідерами національно-визвольних змагань закінчилась встановленням радянської влади. А далі – Голодомор, Друга світова війна, післявоєнні репресії, переслідування дисидентів, виселення у Сибір… Хіба ми маємо право віддати українську землю загарбникам, за яку наші предки платили власним життям та кров’ю?! За яку пролито вже стільки крові у 21 столітті?!
– Яким ви бачите майбутнє України?
– Існування України, як самостійної держави – це питання або ми переможемо, або нас переможуть. І надіятись, що зараз сформується так звана «лінія розмежування», яка вирішить проблему, не варто.
Маючи такого сусіда, як Росія, Україні потрібно бути постійно у бойовій готовності. Будувати модель держави за прикладом Ізраїлю, який постійно воює і при цьому процвітає в економічному плані. Впевнений, що Україна буде повноправним членом Європейського Союзу і НАТО. Але маємо починати з себе і будувати перш за все Європу в Україні. Також я впевнений, що Україна територіально відновиться. Повернемо і Крим, і Кубань.
– За яких умов це може трапитись?
– Для цього має розвалитись російська імперія. Вона вже сиплеться…
– Степане Степановичу, ви, як відомий політик та бойовий командир, є тим, на кого рівняються і беруть приклад. Де черпаєте сили та наснагу, щоб завжди залишатись у бойовому дусі? Чи не буває у вас моментів відчаю та відчуття втоми?
– Будь-які людські емоції мені не чужі. Найтяжче – втрачати побратимів, до цього звикнути неможливо. Були моменти, коли плакали цілим підрозділом… Але на війні немає часу довго сумувати чи падати в депресію. Чи горе, чи радість військовий має залишатись завжди в бойовому строю. Бути так званим роботом, запрограмованим на виконання завдань, які ставляться перед підрозділом. Переживання, сумніви, слабкість – для цього тут немає часу.
– Чи складаєте ви плани після закінчення війни? Де бачите себе?
– Звісно, складаю. Бачу себе вдома – у Тернопільській області зі своєю родиною, за якою я дуже сумую. Зняти військову форму і долучитись до розбудови країни. Можливо, повернусь у політику чи в органи місцевого самоврядування – туди, де зможу бути корисним. Наразі ж план один – вижити.
Мар’яна СЕРЕДЮК
